Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

На мурах замку щодня опівдні виконують древній ритуал

07:50 27.09.2017
1302

Минуло два роки, відколи на В’їзній вежі замку Любарта вперше за кілька століть зійшов на чесний люд знаменитий давній вигук-оклик луцького кликуна. «Вартую, вартую!» – гучно зривається над мурами стрілецьких бійниць. Далі линуть із помпової труби над древнім Лучеськом дзвінкі акорди легендарної пісні «Волинь моя».

ТУРИСТИ ПЛУТАЛИ КЛИКУНА З ВОСКОВОЮ ФІГУРОЮ

Чотири рази в чотири сторони світу щоразу опівдні в будні злітає вигук і знайома мелодія. На вихідні, окрім півдня, ще й о шостій вечора кличе городян до історичного Старого міста відомий у краї, особливо серед лучан, викладач міської музичної школи №3, за сумісництвом глашатай Владислав Старенков.

– Важкість ритуалу кликуна в тім, що я невиїзний. Бо щодня мушу бути на вежі, радувати городян і гостей міста, – каже луцький кликун. – А переваги професії – розуміння, що несеш добро людям. Скажімо, маю розважальну фішку: як піднімається до мене делегація, то стаю біля прапора і завмираю із трубою в руках. Дітлахи оточують, шарпають, сміються. Гадають, що то воскова фігура. А як починаю вигравати на трубі і кликати, то радості та сміху немає меж! А ще вивчив привітання для іноземних делегацій англійською мовою. Європейці завше аплодують.

Найбільше екскурсій у травні-червні, хоча кликун служить аж до жовтня. Зазвичай він зустрічає гостей у всеозброєнні. На собі має древній одяг глашатая: білу блузу, лляні штани, звужені до низу. Шкіряний пояс, із якого звисає підсумок. Нібито в ньому кликуни тримали ключі від міських брам або люльку з тютюном. Також на поясі закріплений мотузками дерев’яний сигнальний ріг, схожий до мисливського горна. Його виготовив із п’яти шматків різних дерев знаний волинський майстер «Сільвер» – лучанин Віктор Іщук. Кликун взутий у шкіряні гостроносі туфлі, зроблені під старовину. На голові ковпак. Припускають, він прийшов від монголів. Надто подібний до їхнього головного убору.

– А ще повсякчас тримаю в руках словацьку професійну помпову трубу, до якої прикріплений прапор Волині. То головний музичний інструмент для старовинного ритуалу, – каже кликун.
На службу зазвичай приходить о 10-й ранку. Перевдягається, готує духову трубу, відточує голос і дмух.

– Обов’язково тренуюся. Бо сам не трубач, усе життя на домрі грав, – зізнається Владислав. – Навчався в Полтавському музичному училищі, затим – у Київській консерваторії. Хоча тоді була ера духових оркестрів. Чи не в кожному селі їх створювали. Це мені дуже подобалося, то почав трохи грати на трубі. Відтоді вже призвичаївся до неї, а нині згодилася.

НА КУБІ ГРАВ НА ТАНЦЯХ

Щоб здобути вищу освіту, пішов до консерваторії. Але після першого курсу, в розпал Афганської кампанії, забрали до війська.

– Спочатку в 1983 році потрапив у танкову дивізію командиром бойової машини піхоти. Було цікаво, але я музикант, то забрали в оркестр. Отак потрапив на Кубу, – пригадує Владислав.

Не шкодує про тропіки, хоча служити було важко: дався взнаки незвичний клімат і надто сувора дисципліна. А як інакше, коли стояли бригадою за кілька кілометрів від американського узбережжя Флориди.

– Міг вийти з казарми хіба на п’ять хвилин, бо інакше шукав патруль і карав. Хоча тричі на тиждень кіно крутили, два рази на місяць на море купатися возили. Бувало, що морозиво давали, – сміється Владислав.

Пригадує цікаву дорогу на Кубу. Солдатів переправляли таємно, адже «радянських військ на острові немає». Отож перевдягали цивільними туристами і везли 16 діб у каютах торгового корабля.

– Як музиканти часто грали на концертах для цивільних спеціалістів із СРСР, у посольствах соціалістичних побратимів. Навіть кілька разів вигравали на запальних кубинських танцях. До речі, саме тоді навчився грати на саксофоні. Сподобалося, і продовжив удосконалювати майстерність.

Освоєння саксофона згодилося через десятиліття: як бракувало грошей, підзаробляв на луцьких вулицях грою на американському інструменті.

Кликуном, або глашатаєм, став випадково. Якось на вулиці підійшла тодішня чиновниця Наталя Бунда з міськради. «Пане, чи не хотіли би спробувати працювати кликуном?», – запитала. Музикант погодився. Були конкуренти, але через щоденну присутність у замку – без вихідних і свят – усі відмовилися.

– Міська рада нічого не вигадувала, а всього-на-всього відновила прототип середньовічного журналіста – кликуна, – каже Владислав. – Адже мушу робити городянам важливі оголошення. Як їх бракує, то припрошую до нашої міської історичної перлини: «Шановні лучани та гості міста, запрошую вас до Луцького замку».

До речі, професійний музикант Владислав Старенков, за плечима якого 22 роки викладання в музичній школі, мріє вийти на сцену чи навіть на вулиці улюбленого міста з екзотичним шотландським інструментом – волинкою.

– Усе готово: костюм, інструмент. Грати навчився самотужки. Можу порадувати виконанням на волинці гімну України та Польщі, популярних народних пісень, – мовив луцький кликун.


Роман ЖИЖАРА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

Коментарі

Читач

12:39 27.09.2017

Глашатай, "Волынь моя"... - сплошные совковые термины и символы.
Старый город уничтожается планомерно, а взамен - примтивное фиглярство.

18 серпня
Сьогодні
Вчора
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин