Для людей з інвалідністю – нічого без них: інтерв’ю з Галиною Цимбал-Ковбасою, координаторкою у Східній Європі «Джоні і друзі»

Ольга Булковська

Подякувати

29 квітня 2026, 12:22

  1086

Зберегти

Офіційно посада лучанки Галини Цимбал-Ковбаси звучить так – національна координаторка у Східній Європі американської християнської організації «Джоні і друзі». 

Оcкільки організація, яку в Штатах заснувала жінка з інвалідністю, займається питаннями підтримки і допомоги людям, які її найбільше потребують у силу життєвих обставин, то й у щоденні Галини – багато роботи з людьми з інвалідністю. А розпочався цей шлях із випадкової зустрічі, де вона мала виконати роль перекладачки.

У розмові з Галиною Цимбал-Ковбасою – про те, як міжнародна співпраця та локальна підтримка змінює життя людей з інвалідністю, яку трансформацію пережила така робота в Україні після повномасштабного вторгнення Росії, чому не можна робити нічого без залучення у процес тих, на кого спрямовується допомога, і яку роль відіграє адвокація України на майданчиках, де присутні християни з усього світу. 

Про досвід, що надихає та показує, як захищати права й чому для адаптації в соціумі треба давати розуміння та «вудки, а не рибу», говорили в ефірі «Вечірнього району».

Власне з того часу Галина й почала волонтерити в «Агапе». Змінювалися роботи (школа, університет, облдержадміністрація). Але у вільний час вона вже поспішала туди, де, як каже, жила частинка її серця.

Відповідно до посади, частина роботи Галини Цимбал-Ковбаси полягає у побудові стосунків та партнерств, зокрема у країнах Балтії, Польща та Румунії.

Адже організація «Джоні і друзі» відома у Сполучених Штатах Америки та Європі. Це міжнародна християнська громадська організація, яка надає допомогу людям з інвалідністю. Її у 1979 році заснувала американська письменниця та художниця Джоні Еріксон Тада, яка у підлітковому віці отримала травму хребта і втратила здатність рухатися.

Майже 50 років тому усе починалося як підтримка через листування. З часом відбулося масштабування: від організації таборів для сімей з людьми з інвалідністю до праці над законопроєктом, який регламентує у Штатах роботу з такими громадянами.

Озираючись на пройдений шлях, зізнається, що це дало чітке усвідомлення: людей з інвалідністю не можна жаліти.

З 2019 по 2022 рік їй вдалося спільно з командою, займаючись виконанням поточних завдань, реалізувати низку проєктів: від звичайних зустрічей чи спеціалізованих таборів для родин із людьми з інвалідністю до спеціалізованого балу. 

Також організовували роздачу колісних крісел, продуктових наборів, одягу, засобів гігієни (це, до слова, і досі одна з найбільших проблем для людей із важчими формами інвалідності).

Ця робота тривала паралельно з навчанням і її, й команди реабілітаційного центру. Адже вже тоді в «Агапе» займалися тим, що надавали проживання з підтримкою людям з інвалідністю. 

Тож в організації постійно тривали курси-тренінги для реабілітологів, фізіотерапевтів та ін. Переважно навчали іноземці, бо їхній досвід такої роботи на час до повномасштабного вторгнення Росії в Україну був у рази більший та практичний.

24 лютого 2022 року. Повномасштабна війна помножила у рази проблеми людей з інвалідністю. І змінила фокус, на що першочергово спрямовувати зусилля.

Наступ, бомбардування, розстріли цивільних, нестача їжі та води, холод і темрява... Засновникам «Агапе» подружжю Сергія та Наталки Больчуків друзі з-за кордону запропонували негайну евакуацію (жінка має високу шийну травму, вона по груди паралізована).

Ті погодилися за умови, що заберуть не лише їх. Адже навіть у реабілітаційному комплексі на той час перебувало чимало людей на так званому «підтримуючому проживанні» (тобто мешкали ті люди з інвалідністю, якими нікому опікуватися). Обговорили, що буде до двох десятків людей. Але перша група на виїзд налічувала 35.

А ще тоді жінка думала, що з евакуацією впоралася. Проте... почали дзвонити люди з інвалідністю чи їхні опікуни то з Київщини, то зі сходу, то з півдня. Всі потребували порятунку, евакуації. 

Південці більше їхали через Румунію (їм так ближче), тож потребували організаційно-комунікаційної допомоги. Чернігівщина, Сумщина, Київщина і, звичайно, Західна Україна виїздили на Польщу.

У цій роботі рятувала допомога іноземних партнерів. Бо все працювало так, що українці доправляли людей з інвалідністю та їхніх доглядальників до Польщі. Там вже переміщення до зорганізованого для таких потреб хабу брали на себе поляки. Далі – Німеччина, Швейцарія, Нідерланди, інші країни.

Понад тисячу українців й українців з інвалідністю та їхніх опікунів вдалося врятувати від війни. Дехто вже повернувся. Хоч і розуміють, що війна надовго, але не змогли прижитися за кордоном. Дехто ж навпаки (наприклад, люди з важкими шийними травмами, які поїхали з першою групою) – і далі в Німеччині.

Галина каже, що в Україні завдання та підходи до роботи з людьми з інвалідністю кардинально змінила повномасштабна війна.

Раніше, уточнює жінка, зосереджувалися, на тому, що шукали різні проєкти, щоб дати можливість людям з інвалідністю отримати таке навчання, щоби далі вони могли працювати. Бо ж і було, і є дуже часто, коли людину з інвалідністю працевлаштовують «для галочки». Вона сидить вдома, отримує якісь копійки, а організація чи підприємство має бонуси, передбачені нашим законодавством.

Вона стверджує, що ситуація у плані прав людей з інвалідністю в Україні почала змінюватися, коли багато військових почали повертатися з фронту з пораненнями.

Після повномасштабного вторгнення, уточнює Галина, змінився і вектор допомоги від «Джоні і друзі». Організація підтримувала ту важку евакуацію у 2022-му. Вона постійно зараз залучена в роботу з цивільними та військовими з інвалідністю.

Один із проєктів, який американці робили лише у Штатах для їхніх військових, «Джоні і друзі» після повномасштабного вторгнення, вже у 2023 році, реалізували у Німеччині для українських військових з інвалідністю.

Тоді саме Галина зрозуміла, наскільки важливо більше рухатися у напрямку роботи з військовими. Бо одне – коли сім’ї виховують дитину з інвалідністю чи мають партнера з інвалідністю. Й інше – коли військовий отримує інвалідність і пробує повернутися, адаптуватися до цивільного життя.

Жінка каже, що коли відбуваються зустрічі для родин військових з інвалідністю, то наскрізно проходить те, щоб цим сім'ям не вистачає підтримки,  безумовного прийняття.

Галина Цимбал-Ковбаса особисто знайома і спілкувалася з засновницею організації Джоні Еріксон Тадою. Пряма комунікація дозволяє досягати кращих результатів.

Жінка каже, що дуже вдячна Джоні особисто та організації в цілому за підтримку України. Тільки з сумом додає, що якщо у перші роки після повномасштабного вторгнення Росії підтримка була безумовна, то зараз, через певні політичні моменти, вона обережна.

Проте проєкти для військових з інвалідністю діють. Тема допомоги вчорашнім воїнам набирає щоразу більшої ваги, адже реалії такі, що 60% населення з інвалідністю в Україні – це чоловіки. 

Ретрит «Відновлення», що відбувся восени 2025 відбувся в Албанії, – то такий ніби концентрат досвіду, який здобувається у роботі. У цьому відпочинку на березі моря, що поєднався з духовною та психологічною реабілітацією, взяли участь ветерани.

Вперше для українських воїнів з інвалідністю такий ретрит провели в Німеччині в 2023-му. Потім були місця в Україні, Карпати.

А у 2025-му «Джоні і друзі» знайшли фінансування на подорож і відпочинок воїнів до моря. Двадцять дев’ять ветеранів з усієї України, чимало з яких – із родинами, змогли поїхати до моря. Галина каже: не робили жодних географічних обмежень свідомо, бо герої-захисники є скрізь.

Хай як сумно це констатувати, але більшість із них побували на морі вперше в житті.

До слова, і тут не обійшлося без лінійних партнерств. Бо саме люди, які працюють зі схожими проєктами в Албанії, допомогли українцям із пошуком такого готелю на березі моря, щоб навіть військові на колісних кріслах змогли (звичайно, з допомогою опікунів) насолодитися купанням у теплих солоних хвилях.

Вона розмірковує, що якби це вдавалося хоча б щосезону, то це вже було б 120 військових з їхніми родинами. Це при тому, що в Україні їх – сотні тисяч.

За словами співрозмовниці, є ще такий критичний у розумінні момент, що коли суспільство говорить про людей з інвалідністю, воно має на увазі фізичні негаразди. Але наслідки участі у бойових діях – це ще й психічні проблеми, які можуть бути глибшими і прихованими.

Наприклад, і у військових, і в рідних ветеранів/ветеранок доволі часто є невизначена втрата (це стан, коли людина втрачає близьку через те, що вона фізично відсутня, але психологічно залишається в її житті, або ж психологічно відсутня, але фізично поруч).

Інша ситуація, каже вона, коли військовий, наприклад, втрачає кінцівку. Він  повертається додому, бачить, що фізично її немає, але ще тривалий період часу продовжує жити з відчуттям, ніби все на місці.

Це його невизначена втрата. Бо людина завжди хоче завершеності: щось окреслити, обмалювати. Тоді легше відштовхнутися від цієї констатації і рухатися далі. Нема завершеності – людина зависає і в такому замкненому колі травми продовжує рухатися.

Вона наголошує, що в таких ситуаціях лише психологи можуть травму від невизначеної втрати «побачити», заглибитися і вивести з неї людину.

Але водночас важливо, коли люди (не має значення, чи це ветерани з інвалідністю, чи дружини військових, чи рідні дітей з інвалідністю) мають такі групи спілкування, де їх об’єднують спільні проблеми, де не треба пояснювати одне одному нібито базові речі, бо вони вже на одній хвилі. Ця робота вже триває. Але питання: скільки тих, хто потребує, у неї залучені?

Тож в організації ретритів Галина та її команда завжди намагаються враховувати такі моменти максимально, обираючи якийсь такий «базовий набір», яким варто ділитися з військовими, з їхніми родинами для того, щоб вони могли вийти зі своїх проблем і поділитися досвідом з іншими такими ж.

Бо є й інший бік сприйняття щодення. Коли дружини військових стикаються не з підтримкою, а хейтом і знеціненням, коли воїнів, які отримали інвалідність, питають, як «відмазати» військовозобов’язаних.

Саму Галину, розповіла вона, просили посприяти у пошуку жінки з інвалідністю для одруження та оформлення опікунства, щоб уникнути обов’язку боронити Україну.

Фінанси для роботи з військовими з інвалідністю знайти непросто. Тим паче, коли прописано, що це має бути ретрит. А ще, зізнається співрозмовниця, іноді гроші буває знайти легше, ніж людей, з допомогою яких вони трансформуються у реальну допомогу.

Тут, наголошує Галина Цимбал-Ковбаса,  вона дуже тішиться тим, що є частиною «Агапе Україна. Ця команда однодумців – її найбільша підтримка, допомога чи, швидше, постійна взаємодія і спільна праця на благо інших. Бо назва «агапе» походить від давньогрецького терміну, що означає найвищу, безумовну, жертовну та безкорисливу любов.

У проєктах з підтримки людей з інвалідністю, уточнює жінка, вони беруть за основу не дати людині рибу (гроші), а навчити її рибалити. Є низка успішних взаємодій. Наприклад, коли чоловікові з високою шийною травмою знайшли роботу, де він став одним з найкращих працівників. Проте це не тенденція, а швидше виняток.

Важливо, наголошує співрозмовниця, такий фокус зміщувати. До повномасштабного вторгнення в «Агапе» працювало кілька людей на кріслах колісних. Одна з них – ерготерапевткою (ерготерапевт – це фахівець з реабілітації, який допомагає людям відновити втрачені навички або адаптуватися до нових фізичних чи когнітивних обмежень після травм, хвороб чи операцій, основною метою роботи якого є навчити людину знову бути максимально незалежною у повсякденному житті).

Хоча дуже добре, що є, скажімо, бізнес-проєкти, коли ветерани отримують кошти на відкриття власної справи, проте це глобально проблеми не вирішить. Тому потрібні нові рішення, і дуже часто це відбувається через заходи декларативного характеру й обміну досвіду.

Зустрічі, конференції, симпозіуми важливі. У «Джоні і друзі» це розуміють та підтримують. Так у Луцьку за їхнього сприяння відбула конференція «За межею страждань» як один із заходів, що з такою назвою проходять у багатьох країнах, але з різними фокусами.

В обласному центрі Волині все зорганізували так, щоб на одному майданчику дати можливість висловитися і цивільнім з інвалідністю, і військовим, і членам родин як перших, так і других.

Бо не може бути так, що у держави увага зосереджувалася на одному напрямку. А зараз такі тривожні тенденції є доволі часто.

Тож учасники конференції спілкувалися, окреслювали спільні проблеми, підсвічували вужчі негаразди і думали нам тим, що зробити, аби потреби людей з інвалідністю вирішувалися комплексно, без відчутного вікового чи статусного поділу.

«Джоні і друзі» – християнська організація. Тож як національна координаторка у Східній Європі Галина Цимбал-Ковбаса має доступ до тих різноманітних майданчиків, які зорганізовують для комунікації віряни. Наприклад, вона – учасниця і всеукраїнського, і молитовного сніданку в Вашингтоні.

Жінка каже: це реальна можливість лобіювати права та захищати інтереси людей з інвалідністю, водночас працюючи на адвокацію України і її боротьби за незалежність у війні.

Галина Цимбал-Ковбаса впевнена, що ми повинні використовувати ці всі можливості. Культурна дипломатія є важливою. Але й значення релігійної потрібно усвідомити.

Вона наголошує, що, на жаль, громадяни інших країн не дуже усвідомлюють реалій нашої війни. Тож, якщо звертатися до християн за кордоном, то треба, скажімо, говорити, скільки церков зруйнувала Росія в Україні, і не лише католицьких чи протестантських, а й православних храмів УПЦ.

Інша реальність ще й така, що навіть на заходах з релігійним спрямуванням присутні росіяни (звичайно, з так званих «хароших»). І вони використовують це як майданчик для представлення «велікой руской культури». 

Цьому одразу треба протидіяти: і про вкрадене та присвоєне в інших народів казати, і про те, скільки митців вбили за століття боротьби царство, імперія, радянська влада і нинішня федерація. Необхідно пояснювати, чому Росія досі продовжує це робити.

Галина розповідає, що мала змогу особисто говорити з пастором Марком Бернсом, якому «приписували» роль духівника Дональда Трампа, зі спецпредставником США з питань України і Росії Кітом Келлогом, іншими важливими для України американцями.

Напередодні візитів вона продумує візуалізацію своїх месиджів. Наприклад, із конгресменом-республіканцем і членом комітету Палати представників США зі збройних сил Джо Вілсоном їй вдалося поговорити після того, як він звернув увагу на гасло на її шопері «Велика Америка – перемога України».

Когось такі розмови з українками та українцями, які живуть у війні, утверджують в позиції, з кимось вдається домовитися про спільні кроки, хтось змінює позицію на підтримку України (так, наприклад, ми бачимо, як трансформувалося бачення війни з Росією у Марка Бернса, особливо після його візиту до нас).

Натомість українцям Галина наголошує, що дуже важливо розуміти: Америка різна, більшість її ключових діячів у різних питаннях підтримують Україну. Тому ми не маємо права робити Штати своїм ворогом номер один.

У цьому ж контексті заходів з підтримки України у США жінка розповіла, найбільше її захоплюють ті українці, які, не маючи громадянства, під ризиком втратити прихисток, виходять на протести, щоби донести нашу правду і позицію.

Коли тривав американський національний сніданок на початку лютого 2026 року із представництвом понад 50 країн, там були запрошені і від Російської православної церкви. Тому українці збиралися, у холодну погоду під дощем стояли під тим готелем, де відбувалося дійство, і протестували, щоб донести, що не можна садити за один стіл ґвалтівників-вбивць і постраждалих, що РПЦ – це не релігія, а філія ФСБ.

Вкрай важливо для адвокації інтересів України, коли цивільні, ветерани і діти з інвалідністю, які набули цього статусу тільки через злочинні дії Росії, присутні на таких закордонних заходах.

***

Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.