«Ми всі в одному човні, який називається Україна»: як волинське братство рятує військових і допомагає цивільним

Лада Вербицька

Подякувати

23 квітня 2026, 14:53

  2023

Зберегти

Повномасштабна війна глобально змінила не лише життя мільйонів українців, а й саму суть громадської роботи. Те, що ще вчора планувалося як освітня, духовна й соціальна діяльність, перетворилося на щоденну боротьбу за життя, людську гідність і право України бути собою. Саме такий шлях пройшло ГО «Волинське братство Святого Володимира Великого», яке від моменту заснування поглибило масштаби і напрями роботи, та залишилося вірним головній ідеї – служити людям.

Про те, як братство зосередилося на евакуації поранених, доставці гуманітарної допомоги, підтримці військових, розвитку капеланського служіння, богословської освіти та збереженні української спадщини, в інтерв’ю «Вечірньому Району» розповів керівник організації, бізнесмен, волонтер і громадський діяч Сергій Мостенець.

ГО «Волинське братство Святого Володимира Великого» було засноване 23 лютого 2021 року – за рік до початку повномасштабної війни. За словами Сергія Мостенця, ідея братства виросла з історичної традиції братських організацій, що діяли на українських землях ще у попередні століття. Їхньою місією була підтримка освіти, церкви, книгодрукування та соціальних ініціатив.

Саме з таким задумом і створювали нове братство на Волині – насамперед для підтримки богословської освіти та розвитку Волинської православної богословської академії. Організацію заснували з благословення митрополита Луцького і Волинського Михаїла. До переліку засновників увійшли сам митрополит, ректор академії отець Володимир Вакін та бізнесмен Дмитро Мельник.

До повномасштабного вторгнення братство встигло зосередитися переважно на організаційній роботі: вивчало досвід подібних інституцій в Україні та світі, розробляло стратегію розвитку на кілька років уперед, шукало своє місце в соціальному та освітньому житті регіону.

Жодних реальних сценаріїв на випадок великої війни тоді не готували. Єдиним дотичним проєктом був напрям психологічної адаптації учасників АТО – людей, які поверталися з фронту травмованими і фізично, і морально.

Однак уже 24 лютого 2022 року діяльність братства зазнала кардинальних змін. У той день, з благословення митрополита, на базі приватного підприємства у Струмівці поблизу Луцька почала діяти волонтерська місія.

За роки діяльності братство доставило в Україну приблизно 100 тонн гуманітарних вантажів. Географія допомоги, за словами керівника організації, виявилася дуже широкою: Польща, Іспанія, Словаччина, Чехія, Португалія – фактично всюди, де є українська діаспора, небайдужі люди та контакти з місцевою владою.

Особливо вагомою, каже Мостенець, була підтримка влади Люблінського воєводства. Звідти в Україну доправляли продукти тривалого зберігання, ліки, предмети першої необхідності, матраци, ліжка. У перші тижні та місяці війни все це везли туди, де потреба була критичною – зокрема на Київщину після відступу російських військ.

Окремим і дуже масштабним напрямом стала доставка транспортних засобів для армії. Завдяки тому, що компанія, з якою був пов’язаний Мостенець, спеціалізувалася на транспорті, до братства почали звертатися військові, волонтери, родини бійців із проханням допомогти придбати та доставити машини на фронт.

За словами співрозмовника, за цей час вдалося передати понад 800 автомобілів – нових і вживаних. Переважно це були пікапи, позашляховики, повнопривідні буси. Уся ця техніка, наголошує він, у повному обсязі йшла саме на фронт.

Крім того, братство допомагало з доставкою спеціальної техніки для відбудови деокупованих міст, зокрема пожежних автомобілів, які передавали закордонні донори.

Джерела фінансування були різними: кошти компанії, внески українців, які давно живуть за кордоном і ведуть там бізнес, допомога родин військових. Масового донатного ресурсу, каже Мостенець, організація не мала, однак справлялася завдяки поєднанню зусиль.

З часом цей напрямок виокремився в роботу іншої благодійної структури, але самі партнери та донори, які допомагали на початку великої війни, не відійшли. Вони й далі підтримують українських військових – уже точково, під конкретні підрозділи та потреби.

Попри те, що війна триває вже не перший рік, запити від військових, за словами Сергія Мостенця, залишаються майже незмінними. Армія, як і на початку вторгнення, потребує транспорту високої прохідності, броньованих машин, спеціальних авто, а також будівельної техніки для спорудження оборонних укріплень.

Водночас суттєво скоротилися масштаби допомоги – передусім через те, що в людей стало менше фінансових можливостей. Друга причина, на яку звертає увагу очільник братства, – цілеспрямована дискредитація волонтерства.

Йдеться про інформаційні вкиди, зокрема змонтовані чи згенеровані за допомогою штучного інтелекту ролики, які мають на меті посіяти підозру: мовляв, волонтери використовують зібрані кошти не за призначенням. На думку Мостенця, це одна з технологій ворога, спрямована на те, щоб підірвати довіру до волонтерського руху і позбавити його фінансової опори.

Фактично, йдеться не лише про боротьбу на фронті, а й про боротьбу за довіру в тилу.

Одним із найважливіших напрямів, який підтримує братство нині, є місія «Параволан» – соціальне служіння Православної церкви України. До великої війни ця ініціатива займалася перевезенням важкохворих дітей між медичними закладами в Україні та за кордон. Зокрема – дітей, які лікувалися в «Охматдиті».

Після 24 лютого 2022 року місія повністю змінила профіль роботи.

Сьогодні «Параволан» – це цілодобова робота без державного фінансування. Місія існує виключно на пожертви небайдужих людей. У ній ніхто не отримує зарплати, але вона працює 24/7. Результатом цієї праці, за словами Мостенця, стали кільканадцять тисяч врятованих життів українських військових.

Водночас це одна з найнебезпечніших ділянок волонтерської роботи. Евакуаційний транспорт постійно перебуває під загрозою ворожих атак. Як зазначив співрозмовник, раз на місяць або два на цих автомобілях доводиться міняти скло й зовнішню обшивку через ураження уламками та дронами.

За його словами, подібних випадків були десятки, але попри це люди не опускають рук і продовжують роботу.

У місії є й історії, що виходять далеко за межі сухої статистики. Мостенець згадує керівника «Параволану» Романа Холодова, який під час однієї з евакуацій вивозив власного брата – людину, з якою до того навіть не був знайомий. Уже в цих драматичних обставинах вони дізналися про спорідненість. На жаль, брат загинув.

Окрім допомоги армії, братство від початку повномасштабної війни активно підтримувало цивільних, які в паніці та розпачі тікали з-під обстрілів. У перші дні вторгнення на Волинь, зокрема до Струмівки, почали прибувати жінки, діти, літні люди, які шукали бодай тимчасового прихистку, їжі, можливості переночувати й дістатися до кордону.

Одну з таких історій Сергій Мостенець згадує особливо виразно. До них приїхала родина з-під Києва: мама, дві доньки, одна з яких була з маленькою дитиною. З речей у них не було майже нічого – лише документи, одяг, у який були вдягнені, і немовля, загорнуте в ковдру.

Ця картина, за його словами, вразила всіх. Дитину одягнули, допомогли родині вирушити далі, а самого хлопчика в братстві символічно назвали своїм похресником. Згодом стало відомо, що сім’я повернулася в Україну, а дитина за час перебування за кордоном встигла навчитися ходити.

Подібних історій, каже Мостенець, може пригадати десятки й сотні. Це були жінки, діти, люди похилого віку, яких довозили до пунктів пропуску, щоб вони могли вибратися в безпечніше місце.

Ще один промовистий епізод діяльності братства – поїздки на деокуповані території напередодні Великодня. Тоді людям у Бучі, Ворзелі, Бородянці та інших містах, які пережили російську окупацію, передавали освячені паски й продукти.

Для братства це було не просто розвезення гуманітарної допомоги. За словами Мостенця, ініціатива мала глибший сенс – дати людям відчути, що навіть після втрат, руйнувань і жаху війни свято Воскресіння Христового не зникає з їхнього життя, а церква залишається поруч.

Ідея виходила від митрополита Михаїла, який наголосив: попри все, люди мають відчути смак свята і не залишитися сам на сам зі своїм болем.

Станом на сьогодні братство працює одразу в кількох напрямах. Один із них – подальша підтримка місії «Параволан»: оновлення автопарку, забезпечення специфічним обладнанням, медикаментами, пальним.

Другий важливий напрям – підтримка студентів Волинської православної богословської академії. За кошти братства четверо студентів академії нині навчаються в грецьких богословських закладах і після завершення навчання мають повернутися в Україну.

Паралельно триває реконструкція приміщення на Кафедральній, 16 у Луцьку, де в майбутньому має запрацювати другий корпус академії. Саме там планують реалізувати проєкт «Трилист» – спільну ініціативу братства, академії, Православної церкви України, психологів, медиків та реабілітологів.

Йдеться про простір психологічної адаптації учасників збройних конфліктів. За словами Мостенця, там мають діяти лабораторії, творчі студії, працюватимуть медичні та військові капелани, а самі військові зможуть обирати напрям реабілітації, який буде для них найбільш комфортним.

Сергій Мостенець визнає, що волонтерство потребує не лише великих ресурсів, а й швидких рішень. І тут дуже допомагає досвід підприємницької діяльності. Саме бізнес, каже він, навчив системності: як структурувати роботу, як управляти фінансовим ресурсом, як організовувати логістику, пошук, оформлення, передачу техніки чи іншої допомоги.

Водночас чіткої схеми відрахувань на благодійність у братстві немає. Бували місяці, коли на потреби волонтерства йшло фактично все. Бували періоди, коли частка була меншою. Усе залежить від конкретного запиту та наявного ресурсу.

Мостенець розповів, що неодноразово виникало відчуття виснаження, але думки «кинути все» не переростали в дію. Його відповідь на це звучить як концентрований образ українського стану під час війни:

Говорячи про майбутнє, Сергій Мостенець не береться прогнозувати, коли саме закінчиться війна. Але наголошує: вона завершиться. І значно важливішим за дату є те, якою Україна буде в той момент, коли додому почнуть масово повертатися військові.

На його думку, сьогодні ключове завдання суспільства – змінитися, очиститися. Побудувати таку країну, у якій жертва захисників не виглядатиме марною.

Це бачення напряму пов’язане і з іншим гуманітарним напрямом, до якого долучилося братство, – збереженням української культурної та духовної спадщини. Йдеться про проєкт «Повертаємо українську спадщину», що реалізується разом із видавництвом «Горобець». У межах цієї ініціативи по світу відшуковують стародруки богословської літератури, створені на території сучасної України та Київської Русі, відтворюють їхні факсимільні копії та готують наукові пояснення до цих видань.

За словами Мостенця, вже вдалося відновити понад 15 таких пам’яток. Для нього це не лише робота з історією, а й інвестиція в майбутнє – в українську ідентичність, яку Росія намагається стерти.

Сергій Мостенець говорить про волонтерство не як про тимчасову реакцію на війну, а як про глибоко вкорінену українську рису.

На його думку, любов до ближнього, готовність підтримати, допомогти, підставити плече – це і є волонтерство в його найсуттєвішому вимірі. Допоміг сусідові, який не може самотужки впоратися з бідою, дав людині на хліб, підтримав слабшого – і вже став волонтером.

У цих словах – не лише підсумок кількарічної роботи ГО «Волинське братство Святого Володимира Великого», а й пояснення, чому українське суспільство досі тримається попри втому, втрати й безперервний тиск війни.

Бо поки є ті, хто вивозить поранених під дронами, шукає машини для фронту, перевозить гуманітарну допомогу, підтримує цивільних, навчає капеланів, відновлює стародруки і не дає зруйнувати саму основу української ідентичності, – доти жива не лише країна, а й її майбутнє.

***

Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.