Історія однієї луцької маршрутки

У групі «Луцькі посиденьки» в Facebook опублікували історію однієї поїздки в міській маршрутці, в якій йдеться про одвічну проблему нашого громадського транспорту — кому потрібно поступатися сидячим місцем в автобусі. 

«Район.Луцьк» публікує допис без змін і правок:

Повнісінька маршрутка №1 прямує від «Там-Таму». На кожній зупинці людей більшає, ніхто не виходить. Подумки матюкаюся, в голос не можу (я ж вихованка жінка і мама). Прикро, бо моя семирічна дитина уже втомилася стояти, дуже ноги болять після танців. А поперлись ми саме у цю маршрутку, бо нам на проспект Волі по нові балетки.

Крім того, мене удома чекало маленьке маля, яке більш, як годину, без мене не витримає. Тому у нас було без вибору. 

У маршрутці різношерстий народ. Жіночка за п’ятдесят неабияк здивувала тим, що грала на телефоні улюблену гру моєї доньки. Десь там на задніх сидіннях кричало маленьке хлопченя: «Мені жарко!!!». Тато перепитував: «Кого тобі жалко?». Молода жінка по телефону вперто і голосно доводила, мабуть, чоловікові, що вона затрималась, бо їздила на базар дитині по штани у школу. Певно, спитав, чому раніше не поїхала. Відповіла: «Я ж тобі їсти варила!». Маршрутка жила маленьки історіями своїх пасажирів. 

Одразу за дверима на сидінні для одного сиділа симпатична молода жінка. Справді, симпатична. Без штучних вій-брів-губ. З пшеничним кольором волосся. Одягнена стандартно, не модниця і з натовпу не виділяється. Над нею нависла стокілограмова жіночка під шістдесят. У мене майнула думка в голові про оту, молодшу: могла б встати. А потім я згадала слова моєї куми: якщо молоді люди не поступаються місцем для старших, значить, на те може бути лише дві причини: у них нема здоров’я або в них нема совісті. Ця жінка не була схожа на хвору, але й на невиховану – теж. 

На Винниченка до жінки підійшов підліток і перепитав, чи будуть виходити. Син чи брат, напевно. 

- Сідайте, я виходжу, - сказала жінка до тієї, що стояла над нею.

- Ага, сяду, звичайно. Давно могла б встати! – гиркнула та у відповідь на весь голос. 

- Я інвалід, - з розпачем відповіла пасажирка маршрутки.

- Інвалід вона! Ви зараз через один інваліди!

Мамі допомагав вийти з маршрутки син. Здорова і симпатична на вигляд жіночка була справді інвалідом. У неї були викривлені ноги і я не знаю, чи може вона ходити без чиєїсь допомоги. Вийшовши з маршрутки, жінка розридалась. Саме розридалась. Її заспокоював син. 

- Подивіться, вона плаче, - сказала якась жіночка у маршрутці.

- Плаче! Хай плаче! – з посмішкою відповіла та, що всілася на її місці. Знаєте, з такою розлізлою на товстому обличчі єхидною посмішкою. 

- Моїй вагітній дочці ніхто місце не давав! – вигукнула одна. – Запхають у вуха навушники, втупляться в телефон – і їм на все плювати!

- І мені вагітній ніколи місцем не поступалися!

Маршрутка рушила, лишивши жіночку в сльозах... З болем, образою на тих усіх людей в маршрутці і на весь світ! Їй би, певно, також хотілося б поступатися місцем у маршрутці і чути «дякую». Але вона - інвалід...

Молоді люди втомлюються на роботі і ввечері ледь ноги «присовують». Чоловіки і жінки мають проблеми з тиском, вправляють спини, лікують ноги і у тридцять років почуваються на цілих п’ятдесят. Наше покоління набагато хворобливіше, ніж покоління наших батьків,бабусь і дідусів. Не кажу уже уже про наших малих дітей.... «Асортимент» їхніх болячок не перерахувати. 

Якщо згадувати оту мою куму, про яку я писала вище, то в неї була теж історія на цю уже заїжджену тему. Вона обходила пів-Луцька, наносилася важкого – така була у неї робота щодня (потім вона, правда, звільнилася). Увечері вперше за день сіла у маршрутку, бо навіть обідала стоячи. Подумала, що хоч тут відпочине, бо вдома вечеря-прибрати-уроки і т.д. На одній із зупинок заходить пенсіонерка. Маршрутка рушила і тут почалося. 

- Порозсідаються! А старшим людям місця ніколи немає! – пролунало у бік куми.

Кума моя за словом у кишеню не полізе. Зміряла очима пенсіонерку і спокійно сказала:

- Шановна, я вперше за день присіла. Я неймовірно втомлена, ніг не відчуваю, їду з роботи. А вдома ще купа роботи. А куди їдете Ви – з нафарбованими губами, бровами, манікюром і укладеною зачіскою? Подивіться на моє взуття – просте, зручне. І на своє – на височезній платформі! 

Пенсіонерка не відповіла.

Теперішня молодь інша. Подекуди нагла і безсовісна. Хтось легко і просто може обізвати бабцю у маршрутці старою каргою, бо та попросила закрити люк. Молоді люди не спішать допомогти вийти з тролейбуса дідусеві чи молодій мамі винести візочок з дитиною. Часто вони плювати хотіли на ваше виховання і рамки стандартів. 

Але, дорогі наші мами-тати-бабусі-дідусі, якщо вам важко стояти, а молодь не поступається місцем, то просто попросіть. Не кричіть і не дорікайте. Серед молодих і справді багато хворих. Хоча так, багато просто наглих. 

І наостанок: картаю себе за те, що не заступилась за жінку-інваліда. І досі болить. А як же тій жінці? Хоча, може, вона звикла...

Джерело блогу: https://www.facebook.com/groups/397778577321082/

Читайте також: У Луцьку водій маршрутки відмовився везти дититину через надірвані гроші