«Чекати не треба допомагати»: лучанин поділився спогадами з суддівства змагань для людей з інвалідністю у США

13 Березня 2018, 21:46
Володимир Павлік у музеї Берлін 2833 Джерело: Фото з Facebook-сторінки Володимира Павліка
Володимир Павлік у музеї Берлін

Лучанин Володимир Павлік 20 років тому був суддею на Олімпіаді штату Вісконсин.

Свої спогади з тих подій він зафіксував в оповіданні «Чекати не треба допомагати».

Пропонуємо й Вам прочитати оповідання та прослухати його в авторському виконанні.

«Одного разу, в черговий раз, коли я побував у США в складі делегації випала можливість бути на олімпіаді штату Вінсконсин серед неповносправних, бо програмою було передбачено у практичних реальних заходах, політичних, громадських, мистецьких, спортивних тощо.

Оскільки кожен з нас представляв громадську організацію, то й я як представник туристсько-спортивного союзу вибрав участь у змаганнях найбільшого спортивного форуму штату.

Щоб відчути атмосферу свята сповна, ознайомитись з усіма організаційними тонкощами мені було запропоновано взяти участь в олімпіаді у ролі судді.

Зранку одягнув теплий одяг, взуття, спортивну шапку, рукавиці і поїхав до місця збору.А судити мені довелоь забіг лижників на короткій дистанції.

Довезли нас до початку траси, де ми отримали інструктаж і спеціальне взуття, що своє формою нагадувало кришку від каструлі, але виготовлене з тонких гілочок лози чи подібного дерева, так звані сніготопи для пересування у лісовій місцевості по глибокому снігу.

Головний суддя перевірив, чи всі судді на етапах отримали термоси з гарячим чаєм, планшети, олівці і, на моє здивування, видав нам дзвіночки, схожі на шкіряні, тільки меенші за розміром.

До чого тут дзвіночки? Не встиг подумати, як головний суддя почав пояснювати, що й до чого. Виявляється, що я став суддею змагань серед людей, які абсолютно нічого не бачать. Я був шокований. Але не міг збагнути, як це можливо.

І ось зайняв місце на своєму етапі, на лісовій галявині й уважно стежу за перегонами спортсменів.

Моє ззавдання було – подавати сигнал лижникам за допомогою дзвоника, у який бік повертати, де траса робить викрутаси і фіксувати учасників.

Я мусив бігти за лижником у своїх сніготопах чи то снігокросах і дзвоником. Хотілося б сказати, показувати дзвоником напрям, але правильніше – дзвоником сигналити про напрям руху.

Дивлюсь, не біжить, але пересувається по витоптаному снігу, адже у такому стані важко утримувати лижі в нормалььному стані.

Спортсмен під номером 12. Я сигналізую йому і він має повернутись на звук мого дзвінка, але бачу його розгублений вигляд, відчуваю його сильну втому, хвилювання. Він спробував переставити лижі в ту сторону, з якої ччує дзвін і наступає лижою на іншу лижу, і падає обличчям в сніг.

Серце в мене ледь не виривається з грудей. Перша реакція – підбігти, допомогти піднятися, подати лижні палки, обтерти від снігу обличчя, дати ковтнути гарячого чаю і направити на правильний лижний шлях і ще пройти з ним для підстраховки до фінішу. 

Але не дозволено нам це робити, як би не хотілося, суворо заборонено. Адже спортсмени готуються до цих змагань роками і твоя допомога може зіграти трагічну роль у його подальшому житті. Вони хочуть відчувати себе на рівних з усіма. Не потребують жалю. І з цією метою наполегливо тренуються і чекають два роки свого старту.

Це випробування для сильних дхом людей. І неважливо, що він невдало пройде дистанцію і фінішує, на приклад, останнім, але він подолає біль, труднощі і сам завершить свою дистанцію ціною нормального життя, бо якщо йоиму допоможемо, він буде відчувати себе неповно, неповносправним, неповноціннним.

На фініші я фотографував щасливих людей, справжніх спортсменів, атлетів, що перебороли свої комплекси, страхи, невпевненість і переживали найщасливіші миттєвості в своєму житті.

А численні вболівальники не соомились витирати сльози, бо це були сльози радості.

От зараз я пропоную вам поставити кому у назві цього оповідання. Я нагадую: «Чекати не треба допомагати»».

 

 

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром