«Класно, коли тато забиває гол». Удома в Богдана Шиби

05 Листопада 2020, 17:28
Богдан Шиба з сім'єю 5688
Богдан Шиба з сім'єю

Про такі оселі й такі родини зазвичай ходить море пліток. Народ смачно уявляє хороми, гардероби, столи… Народ шепочеться за спинами. Народ не шкодує слів, емоцій. І, можливо, все саме тому, що журналістів за пороги подібних осель запрошують украй рідко, тримаючи сімейні фортеці у таємниці. 

Ну, бо фортеці ж… 

Яка вона – його фортеця? Хто в хаті за старшого? Хто там варить борщі? Чиї троянди під вікнами? І які вони – без політики, поза роботою, у вітальні, на кухні. Одне слово – ВДОМА. 

Ми побували ВДОМА у Богдана Шиби, – йдеться на офіційному сайті  кандидата.

***

Зустрічаємося із Богданом Шибою надворі одного суботнього ранку між першим і другим туром багатостраждальних виборів міського голови у Луцьку. Ще далеко не обід, а він вже повертається із важливої зустрічі. 

«Олю, тут гості», – сміється з порога і звичним рухом віддає дружині пакет із чимось «до чаю», купленим дорогою.

У вітальні багато книжок, що геть очікувано у випадку Богдана Шиби. На столі лежить недочитаний (чи щойно прочитаний) «Гарет Джонс. Людина, яка забагато знала», історія британського репортера, який першим розказав світові про голодомор в Україні – від польського журналіста Мірослава Влеклого, який геть недавно був у Луцьку. Поруч – ще гірка книжок, окуляри, світлини дітей, жменя маркерів. Хто колись брав у Богдана Шиби книжки, знає, що він любить читати і підкреслювати собі цікаве маркером. 

Дружина Ольга метушиться так звично, по-домашньому. За кілька хвилин компанія стає більшою, до гурту приєднуються син Павло, невістка Аліна, а з ними – Устим і навіть 4-місячна Мія, наймолодші, але точно ті, хто у цій родині задає тон. 



Квартира. З грубками та історією

Він уже розповідав про свою квартиру, і не раз. Зараз колишній Луцький міський голова Богдан Шиба мешкає в центральній частині міста, мером якого прагне стати знову. Вулиця із залишками довоєнної забудови. Поміж смиренною Сапалаївкою і гамірним проспектом Волі. 

Квартира у Шиби – проста і атмосферна. Зі старими грубками, з паркетом із 1931 року, з «польською проводкою». Він раз-по-раз це повторює і, вочевидь, дуже любить ці деталі з історії міста у своєму невеликому затишному двокімнатному просторі. 

Будинок на два поверхи та кілька квартир – типовий для 30-х років ХХ століття. З тих, в яких сусіди все про всіх знають. Де всі чемні. Де спокійно і затишно. Де на всіх спільна кішка. Де навіть у під’їзді – колоритні та милі деталі, як-от стара люстра над вікном між поверхами, годинник на стіні, тюлі, ковдра для кицьки, мисочки з кормом і трошки на кожного місця для пікнікування у дворі.


Дружина Оля на те все тільки сміється. Каже: роботи всередині – тьма ще, «аж незручно». Зізнається: вибір помешкання, ремонт, ідеї – то все Богдан Павлович і часто – своїми ж руками. А затишок і краса – на ній. Правда, зауважує, діти виросли, і вони з чоловіком повернулися майже в такі ж квадратні метри, з яких починали свою сімейну історію – в квартиру «з грубкою». 

«Мені це помешкання дуже сподобалося одразу ж. А ви газон з трояндами бачили? Навмисне купив троянди, привіз, посадив…» – захоплено розповідатиме згодом Богдан Павлович.

«Троянди? Він завжди каже, що садив сам, але садила я. Купив – так, ну потримав хіба, поки я посадила», – сміялася Ольга.
Але за мить вона зізнається, що якраз троянди – то винятково «Богдана Павловича ідея». Від таких типово сімейних діалогів у цій оселі – тепло. Тут люблять добрі жарти. 

Дружина. «А прикольний такий архітектор»

Богдан Шиба та його дружина Ольга познайомилися у Турійську. 

«Просто якось побачив, як вона несла сумку, бо, мабуть, тоді саме від батьків приїхала. Побачив, сказав «добрий день». Через тиждень побачив знову, знову сказав «добрий день»…» – згадує він нині. 


«А я пам’ятаю іншу першу зустріч. Була тоді на роботі, а він зайшов до нас у кабінет, заглянув – усмішка така – від вуха до вуха. І мені його відрекомендували тоді ще так чемно. «Це архітектор нашого району», – сказали. А я подумала: «А прикольний такий архітектор». Вже потім почали зустрічатися – і я була приємно вражена, скільки він читав і багато знає поезії», – додає пані Ольга. 

Ольга за фахом – інженер-технолог. На час знайомства з Богданом Шибою працювала в Турійську у побуткомбінаті, хоча родом із Локач. Одружилися в 1990-му. 

Потім у них народиться двоє дітей. Павло та Леся. Богдан Шиба із архітектора стане головою Турійської райради, райдержадміністрації, згодом першим заступником голови Волинської ОДА, далі Луцьким міським головою, ще за трохи очолить ДП «Волиньстандартметрологія»… За цей час він постійно буде в епіцентрі різних політично-суспільних змін, революцій та інших «народних небайдужостей». 

Але ким би не був Богдан Шиба – політиком, партійцем, чиновником чи депутатом (а він тричі був депутатом Волинської обласної ради і раз Луцької міської) – завше мав куди прийти і бути просто чоловіком, татом, дідом врешті-решт. У них із Ольгою уже троє малих онуків. 
«Скажу так: коли у 1994-му мене вперше обрали головою в Турійську (тоді були прямі вибори голів районів та областей), хлопці о 4-й ранку прийшли, постукали у двері, щоб повідомити результат і привітати, а моя Оля плакала. Не плакала, ридала (сміється – авт.). До речі, вже за 5 годин все порахували, а на 11-ту ранку треба було отримувати посвідчення в комісії і братися до роботи. Уявіть, як все було швидко і без жодних махінацій», – додає Богдан Павлович. 

Чи важко бути дружиною Богдана Шиби?

«Якщо чесно, то так, – відповість вона. – Пригадую, як в Турійську на 1-ше травня ще у 1987-му, здається, він одягнув вишиванку і вийшов у люди. А тоді ж ніхто не вдягав їх ще отак. Це так було всім незвично. Якось дивно. Всі одразу: «Ого… вишиванка…» – пошепки. Чомусь дуже це запам’ятала. Бо навіть якби я відмовляла його, він би мене тоді не послухав», – згадує раптом Ольга. 

Удома Богдан Шиба не любить говорити про роботу. Звик лишати всі робочі клопоти за порогом. Нечасто ділиться труднощами, не переповідає годинами проблеми, а рідні знають, що він зазвичай тримає все в собі. 

«Аж сердиться, буває, коли розпитуєш про щось», – зауважує дружина. 

Богдан Шиба – не заперечує. 

«Їй (киває на Ольгу – авт.) не звикати. Коли ми одружувалися, я вже був лідером районного Народного Руху, депутатом обласної ради – весь у політиці. Причому тоді, мабуть, мені було навіть складніше, як тепер. Уже розвалювався Радянський Союз. Ми їздили своїм районом і сусідніми й утворювали осередки Народного Руху. За нами – кагебісти на «бобику» (так в народі прозивали радянський позашляховик УАЗ-469 – авт.): тих, хто слабкодухий, «вибивали» з рядів. Небагато було таких людей, які вступили в Рух наприкінці 1989-го, коли його тільки створили. Вже тоді я спілкувався із Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом, а вони мали історію тяжких випробувань. Ми всі розуміли, що є велика ймовірність піти таким шляхом. І було трішки страшно. Тим більше якраз одружився. Але доля розпорядилася інакше, було проголошено незалежність», – каже він.

Був час, коли про дружину Шиби ходили у Луцьку легенди. То хтось бачив, як шуби вона в магазині вибирала. Коли навіть і близько її в Луцьку не було. То пліткували, що Богданові Шибі на базарі щосуботи вибирають краще м‘ясо… Він досі сміється з тих пліток. І справді, навіть зараз любить ходити на ринок, але не забирати «данину», а купувати свіжі продукти. 

Ольга ж порівняно недавно переїхала у Луцьк, коли продали квартиру в Турійську. Каже, їй тут добре, її мало хто знає, тож можна бути просто собою. 

Син. «Дивитися футбол разом»

…Тут, у двокімнатній квартирі, вони люблять зібратися у ширшому колі, з дітьми та онуками. 

Син та донька Богдана Шиби навчалися у Турійську навіть тоді, коли їхній тато був мером в Луцьку. Батьки прагнули вберегти дітей від публічності, не хотіли виривати їх зі звичного середовища, а тому Ольга з дітьми лишилася у невеликому і спокійному Турійську, де всі всіх знають і де їм легше. Сьогодні Павло з дружиною та дітьми живе у Луцьку, а донька Леся зі своєю сім’єю – у Франківську.  

«Ми приходимо сюди з малечею часом. Посмажити щось у внутрішньому дворику. Розкласти там басейн для дітей на весь день… Любимо футбол подивитися разом», – зізнається Павло Шиба, нині він і сам уже тато двох симпатичних малюків. 



З батьком, каже Павло, у них «є про що поговорити». Удома його звуть Пашею. А коли ми згодом будемо гортати сімейний альбом, домашні заявлятимуть, що мала Мія – таки «викапаний Паша». 

«Я його син, ріс біля нього, брав приклад з нього, тому інтереси тут перейшли «в спадщину». Футбол – раз, книжки – два… Поки я був малий, то тато мене з собою на футбол брав скрізь», – сміється Павло. 

З найпам’ятнішого – історія про те, як тато приїхав з командою з Луцька в Турійськ і забив гол у відповідальному матчі в нього на очах. Пишався страшенно, згадує. 

«Тоді ми приїхали на матч із Луцька з ветеранами футболу, а турійські хлопці заїлися і забили перший гол, після чого я майже з центру поля так класно влучив у ворота. А тоді Володя Дикий ще раз – і ми виграли. Направду, мені пощастило грати з легендами луцької «Волині»: з Володею Диким, з Анатолієм Войнаровським, Сергієм Чабаном…» – доповнюватиме сина Богдан Шиба, фанат луцької «Волині». 

Павло – гуманітарій, у виші студіював романо-германську філологію, перекладач із англійської. Заробляє продажами в інтернеті та перекладами. Його дружина Аліна теж викладає англійську. Удома в батьківській квартирі Павло часто бере татові книги почитати. Спільно цікавляться історією і політикою, наприклад.


«Він ніколи мене, малого, не змушував читати, але сам постійно сидить із книжкою. Тому це завше мене спонукало глянути, що ж в тому такого цікавого є», – усміхається Павло. 

Мешкають окремо, відколи одружилися. Винаймають житло, допоки збудують їм квартиру, яку придбали «на виплату». А до батьків ходять у гості.

Невістка у Богдана та Ольги Шибів – дипломатична і комунікабельна. 

«Люблю їх обох, – сміється Аліна, відповідаючи на банальне: хто ліпший – свекор чи свекруха? – Богдан Павлович у нас дуже легкий на підйом. Тому ми часто мандруємо разом. Об’їздили мало не всі найпопулярніші замки Західної України. Потім почали вже подорожувати менш відомими серед туристів місцями, дивитися руїни. З останнього – Білівські хутори…»

«…Але ж там класно. Це на Поліссі, а схоже на степ. Городище давнє. Горби у траві, які ніхто ніколи не косить. Вона там, як предковічна, хвилями грає. А вітер коли віє, то схожа на ковилу», – мимоволі перебиває Богдан Шиба, сповнений враженнями. 

«А мама… – продовжує Аліна. – Мама добра і терпляча. І в цьому вона вся». 

На межі. «Відтоді ліпив себе з нуля»

Рішення Богдана Шиби балотуватися у мери знову не стало несподіванкою для його рідних. 

«Ми його підтримали і не сумніваємося у його компетенції. То, може, гучно, але точно є певна сукупність факторів, які йому це дозволяють: і досвід, і бажання, і воля, і бачення. Думаю, місту таких керівників бракує. Він краще нас усіх знає, що таке політика, який це може бути бруд, але він переконаний, що лучани мають мати такий вибір. Тому ми тут, з ним», – каже син Павло. 

Коли ти дружина відомого, публічного, впливового чоловіка, найболючіше – чути неправду про своє життя, зізнається Ольга Шиба. Каже: старається читати мінімум з того, що пишуть на сайтах та у газетах, щоб не хвилюватися занадто. Бо ж сплітають таке…

Я запитую про найскладніші моменти у їхньому спільному сімейному минулому, пов’язані з публічною діяльністю Богдана Шиби. Найважчі розмови, зізнаються в цій родині, завше про аварію 2006-го. 

Діти тоді ще були малими. Павло на все життя запам’ятав, коли додому подзвонили повідомити про біду. Морально таки найважче було дружині. 


«Я старалася ходити на роботу, я була між своїми людьми в Турійську, які мене підтримували і допомагали мені те все пережити стійко. Біля дітей, біля друзів, з якими просто можна було про це поговорити. Просто просила у Бога для нього здоров’я. Знала одне: все, що про нього пишуть – несусвітня брехня. Бо впевнена в ньому, як у самій собі», – каже нині Ольга. 


Богдан Шиба тоді опинився на межі життя і смерті. Сьогодні каже: коли до нього прийшли лікарі визначати йому інвалідність, заявив, що «не буде цього ніколи». Тепер тодішній міський голова відверто говорить про ті події. 

«Рідні хвилювалися за здоров’я. Та й в газетах же понаписували «класно». Насправді ж мені їхали в лоб. На моїй смузі руху. На жаль… А сказати, що після аварії було складно – то нічого не сказати. Не міг же я розповідати тоді, що спершу 42 дні в реанімації лежав, бо була надія, що кості позростаються… Потім виявилося, що вони зростатися не хочуть. Мусили знову оперувати. Уявіть собі: людина весь час займалася спортом, а тут раптом – 4 місяці лежиш, комісія… Звичайно, я вирішив, що буду боротися за себе. 

Півтора року на милицях, а далі ще півтора – в тяжких муках у спортзалі я відновлював усі м’язи. Мусив їздити до лікарів, які повертали стійкість скелету, бо удар був дуже сильним. Мало хто це знає, але вночі після аварії уже хотіли переводити мене на штучну вентиляцію легень, а це означало б – все. Кількість кисню у крові була на межі. Одна легеня не розпрямлялася. Лікарі казали, що будеш уже з цим жити. Але все-таки і, очевидно, через те, що постійно займався спортом, я витягнув і це. Відтоді сам ліпив себе з нуля. Спочатку як виходив на сцену, то штори так опускали, щоб не дуже було видно, як я стою на милицях… Але в цій боротьбі я переміг. Бачите?» – каже Богдан Павлович і киває на гантелі під грубкою.

У кутку кімнати, в якій ми говоримо, строїть нехитрий спортивний інвентар. На підтвердження.

Це вже потім він став чемпіоном України серед ветеранів із жиму лежачи. Бо лікарі заборонили давати навантаження на ноги, тож змушений був покинути улюблений футбол. А кілька років тому «підсів» на велосипед. І тепер двічі або й тричі на тиждень долає по 30-50 кілометрів навколо Луцька. Його часто впізнають жителі навколишніх сіл, які тепер увійшли до Луцької міської територіальної громади. Тут він свій.

«Борщ… з хеком чи мойвою їли?»

Як живе родина, ліпше побачиш не просто за розмовою у вітальні, а на кухні. Ми провокуємо Богдана Павловича та Ольгу «на чай». Вони, як нормальні господарі, готові до такої ситуації. Богдан Павлович сам береться заварювати чай із шипшини та інших трав. Дружина ставить на стіл бутерброди.

«Уся домашня робота – то Оля. Але я часом сам собі люблю готувати різні прикольні речі, – зізнається Богдан Шиба. – Особливо салат з того, що є вдома. Там – все, що зелене, і все, що не м’ясо, кидається, поливається олією і їсться».

«Сам люблю» у Шиби – це, наприклад, зварити пісного борщу. Просимо поділитися рецептом. Дружина Богдана Павловича на це усміхається і зауважує: коли вона вдома хазяйнує, варить борщ свій, а цей – винятково за чоловіком! 



«А все просто: буряк, картопля, капуста, морква – ну все, як у звичному борщі. А потім додаю рибу. Рибу завжди беру якусь північну. Хек, мойву навіть – що є в холодильнику. Кидаєш, трохи треба почекати, щоб наварилося, додаєш зелень – і все. Це суперборщ! Спробуйте!» – сміється Богдан Павлович. 

У своєму помешканні Богдан Шиба любить не тільки готувати, а й майструвати. Тому щоразу наголошує, що ще тут хоче зробити, а з чим вже впорався. Розповідає, як паркет циклювали, як панелі сам до стін рихтував, що дверцята на грубку треба замінити більш автентичними…  У дворі знайомить із сусідською кішкою, каже, то спільна на всіх втіха. Показує той самий кущ шипшини, з якого за мить будемо пити чай на кухні. 

«Доріжку зі старої цегли виклав. Газон травою засіяли. Ще фасад на черзі, це обов’язково зроблю», – по-хазяйськи зауважує, поглядаючи на довоєнний будинок з міцними стінами. 

Лишається надіятися, що ще буде нагода побачити, яким у Богдана Шиби вийде той фасад. 

***

Поверталися з інтерв’ю разом. Ми з фотографкою Іриною – пішки до ЦУМу, Богдан Павлович – у штаб, що в районі Винниченка. Пані Ольга гостинно провела нас і лишилася тішитися онуками. 

…А я планувала дорогою ще щось важливе розпитати у Богдана Шиби. Але не змогла. Бо кожен другий лучанин, який йшов нам вулицею Коперника, потім Шопена назустріч, казав йому: «Добрий день!». Той відповідав. Часом спинявся. Часом тиснув руку. Здавалося, він іде не вулицею великого міста. А десь у маленькому селі, де всі всім – свої.

Олена ЛІВІЦЬКА

Фото Ірини КАБАНОВОЇ

P.S. Ми навмисне максимально уникали політики у цій домашній розмові. Бо з першої хвилини стало зрозуміло, що її за цей поріг намагаються не пускати або ж вона тут присутня мінімально. 

«А що ви робили 25 жовтня, у день виборів?» – все ж таки наважуюся запитати. 

«Спізнився. Мав голосувати о 10-й, а поки Оля зібралася, вже була 11-та. Випадково з сином зустрівся на дільниці, не змовляючись. Проголосували, потім сів і поїхав на могили батьків на Львівщині. Провідав їх, не заходив до рідних, просто побув наодинці з собою біля могил близьких мені людей. Повернувся додому. Вимкнув телефон навіть, аби не нервувати. Ліг спати і спершу й заснув. Але о третій годині чомусь прокинувся – відтоді вже ради дати думкам не міг. Тому встав і взявся крутити у квартирі сантехніку. Все розібрав, перебрав, полагодив… Моя перша спеціальність – слюсар і після школи я рік відпрацював у майстерні. Якраз зробив те, до чого руки не доходили. А далі – був ранок», – усміхається Шиба. 

А далі – перемога і другий тур.

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром