«Реформування охорони здоров’я має відбуватися максимально «безболісно», але ефективно», – Ігор Гнетньов

Ігор Гнетньов. 51 рік. Лучанин. Освіта – вища. Понад 30 років працює в сфері охорони здоров’я, пройшовши шлях від санітара до директора медзакладу.  Має досвід військового медика в Афганістані (1988–1989 рр.) та в зоні проведення АТО (2014–2015 рр.). З 2007 року керує Комунальним підприємством «Луцький центр первинної медичної допомоги» (поліклініка №1). Заслужений лікар України. Лідер команди «Європейської Солідарності» до Луцької міської ради.

– У «Європейській солідарності» Ви вже тривалий час. Чому саме ця партія?

– Справді, з «Євросолідарністю» я майже від «витоків» – з 2016 року. Мені імпонують європейські цінності, які послідовно й системно пропонує впроваджувати наша партійна організація. Основний аргумент – це, звісно, реформування медичної галузі, започатковане за підтримки Петра Порошенка.  Я мав можливість детально вивчати ефективність функціонування медичних систем Польщі, Латвії, Туреччини, Німеччини, Великобританії, США і навіть Австралії. Переконаний, що зініційована модель реформування сфери охорони здоров’я (до речі, найбільш схожа до системи Великобританії) – дієва та має всі перспективи стати успішною в Україні. Оскільки мені імпонують саме проєвропейські зміни, вважаю, що я повинен бути з ЄС, точніше кажучи, продовжувати бути.

«Незалежно від того, живе людина в місті чи селі, вона має отримувати якісну первинну допомогу»

– Чому Ви вирішили йти в депутати?

– Це рішення з історією, якщо на правду. 2014 року, займаючись медициною полку «Азов», я познайомився в секторі «М», у Маріуполі, з Уляною Супрун, яка тоді впроваджувала тактичну медицину за зразками НАТО в військових частинах. Ми теж перейняли цей досвід й успішно застосували його у своїх бойових полках.

Далі були ґрунтовні навчання, які дали розуміння – що необхідно комплексно змінити в медичній галузі, щоб досягнути підвищення якості обслуговування. Нині впроваджую це на прикладі закладу, який очолюю. Вважаю, що фінансово він один із найуспішніших у нашому місті. Знаючи, вміючи і розуміючи, куди рухатись, я зможу розвивати і громаду. Власне, основне, чим я хочу займатися, – це становлення реформи охорони здоров’я впродовж перехідного періоду. Йдеться не лише про «первинку» і «вторинку», а й про спеціалізовану медичну допомогу. Я прагну, щоб на місцях реформування було максимально «безболісним» для медпрацівників, але надзвичайно ефективним для пацієнтів. Поки що єдине, що чітко працює після реформування – це «первинка», проте і тут є проблеми, адже не всі медичні працівники отримують гідну заробітну плату і не всі заклади забезпечують якісний сервіс. Простежується і територіальна нерівномірність обслуговування, тому принаймні в нашому окрузі я хочу зробити так, щоб і сільський мешканець, і міський мали однаковий доступ до якісної первинної допомоги.  

– Які можливі загрози та ризики для впровадження Ваших планів?

– Є інертні речі, наприклад, і досі не всі медичні представники розуміють суть реформи, а тому мають страх перед змінами. Коли ми реформувалися як «первинка», ми вчилися, проходили тренінги, отримували пояснення. Ці важливі моменти «вторинка» та «третинка» пропустили, вважаючи, що їх це не стосується. Тепер, коли зміни торкнулись і їх, вони виявились до цього, м’яко кажучи, не готовими. Це одна з причин, чому реформування й досі гальмується.

Важливою причиною є те, що й місцева влада не завжди розуміє, що тут не міністр має щось зробити, а зміни залежать від бажання на місцях. Це кропітка робота на всіх рівнях, починаючи від старости, голови ОТГ, міста, району, області. На жаль, часто проблема «впирається» в традиційне «хай прийде і хай зробить», «держава повинна» і т.д.

Суспільство розуміє, що зміни повинні бути, що модель медицини, яка була колись, уже нікого не влаштовує – ні людей, ні медиків, ні владу. Але важким виявився сам процес змін, бо кожен хоче перекроїти під себе, а не зробити систему, яка мала би працювати на користь пацієнта і забезпечувати гідною заробітною платою медичного працівника.

«Щоб втримати фахових медиків, їх потрібно забезпечити житлом та гідною зарплатнею»

– На Волині вже давно відчутна кадрова проблема в медичній галузі. Як її, на Ваш погляд, можна вирішити?

– Якщо говорити про профільних фахівців, їх зараз, дійсно, не вистачає. Але якщо йдеться про залучення сімейних лікарів на периферію – це нескладно виправити. Лікарі не хочуть їхати «в глибинку», бо їх не задовольняють умови проживання та заробітна плата. Приведу приклад: одна з перших ОТГ у Луцькому районі – Смолигівська, свого часу звернулася до нас за допомогою, аби відкрити амбулаторію. Коли я запитав, чому цього не робить район, отримав відповідь: «Не хоче». Відповідно до закону ми мали право це зробити, тому вирішили спробувати. І в нас вийшло! Це був перший прецедент, коли міський заклад  створив амбулаторію в сільській місцевості.

А коли змінилося два лікарі, тоді громада зрозуміла, що потрібно забезпечити умови для того, щоб фахівець лишився, а не  шукав кращого місця. Громада мобілізувалася: знайшла лікареві житло на пільгових умовах, допомагає із транспортом, іншими побутовими речами, які здатна забезпечити на своєму місцевому рівні. Результат – уже кілька років там працює фахівець, який не хоче змінювати місце своєї роботи.

Часто, аби допомогти громаді вирішити такі проблеми, потрібно конструктивно спілкуватися з представниками місцевого самоврядування, тобто забезпечити ефективну комунікацію та співпрацю зацікавлених сторін.

Те ж стосується і середньої медичної ланки. Коли медсестри отримували мізерні заробітні плати, вони шукали собі краще місце роботи. Скажімо, наразі відтік у Польщу (через COVID-19) зменшився, тому негайно потрібна розумна політика, щоб медпрацівників втримати й повернути на роботу за фахом. Для цього необхідно розвивати в лікарнях нормальний менеджмент, адже реформа спонукатиме до конкуренції за пацієнта. Національна служба здоров’я України, розподіляючи гроші між закладами, по суті, працює в інтересах пацієнтів, адже гроші йдуть саме за ними.

Перегляд усіх процесів дозволить раціональніше використовувати кошти, спрямувати їх на ремонт, обладнання чи на доплату персоналу. І це вже в нас відбувається. Я готовий ділитися досвідом з іншими колегами, щоб допомогти їм уникнути труднощів та помилок.

         «Створення Центру реабілітації учасників АТО в Луцьку – приклад позаполітичної співпраці на користь громаді»

– Яким має бути розвиток Центру реабілітації учасників АТО, адже кількість військовослужбовців, що потребують допомоги, збільшується? Хто має фінансувати цю справу?

– Зроблене, безумовно, не має права зникнути і повинно розвиватися, навіть якщо не буде державного фінансування.  Саме відкриття Центру реабілітації учасників АТО стало можливим завдяки консолідованій співпраці представників різних політичних сил. Ще 2015 року, перебуваючи на лікуванні в державному госпіталі в Києві, я зустрів там Ігоря Лапіна, з яким тоді вперше обговорили потребу створення такого центру в Луцьку. Згодом цю ідею підтримав Микола Романюк, який теж усвідомлював необхідність реабілітації тих, хто повертався після подій на Сході. Тоді було вирішено використати під ці потреби недобудований корпус біля першої поліклініки. Спільними зусиллями і Луцької міської ради, і Ігоря Лапіна тоді ще як народного депутата, і Ігоря Палиці, який також  відіграв важливу роль у реалізації цієї ініціативи, справу таки зробили. Варто також віддати належне Олені Звєрєвій, активна позиція якої та наполегливість прискорили відкриття центру.

До такого об’єднання задля справи потрібно ставитися адекватно й усім, хто причетний до цього, реально сказати «дякую», без якихось там політичних застережень. Солдати, які воюють на Сході, роблять це не окремо за Гнетньова чи когось іншого, а воюють за всіх нас. А ті, хто тут, повинні підтримувати їх, адже воює вся країна.

Нині дуже важливо, щоб міська рада взяла на себе певні фінансові зобов’язання. Міністерство охорони здоров’я розробило реабілітаційні пакети послуг і нам вдалося виконати всі умови, щоб підписати цей договір. Тому зараз ми навіть маємо можливість розвиватися більш потужно. Розуміючи, що центр забезпечуватиме потреби не лише учасників бойових дій, а й інших соціально вразливих верств, ще два поверхи в поліклініці відвели під потреби центру, де вже здійснили ремонт і оснащення кабінетів. Я думаю, що в перспективі центр чекає ще більше розширення, адже в найближчому майбутньому плануються додаткові пакети реабілітаційних послуг: окрім опорно-рухового апарату в неврології, серцево-судинні та інші.

         «Кожна людина має чітко розуміти, за яку послугу вона повинна платити, а яку їй зобов’язана забезпечити держава»

– Волиняни все більше цікавляться страховою медициною. Яка її перспектива?

– Яке в нас уявлення про страхову медицину? Людина має звернутися в страхову компанію і підписати поліс або ще один варіант – відкладати певні кошти. Якщо настає страховий випадок або захворювання – страхова компанія компенсує витрати на лікування. Тепер для порівняння: громадяни України підписали декларації з сімейними лікарями. За цією декларацією держава в особі Національної служби здоров’я України через сімейного лікаря зобов’язалася надати людині в разі захворювання певний об’єм медичних послуг. Якщо бракує сімейного лікаря, то за його направленням діагностичний та лікувальний компонент теж оплачує держава. Це вам не нагадує страховку? Просто зараз ми не йдемо в страхову компанію і не підписуємо поліс, а підписуємо декларацію з сімейним лікарем.

Чим позитивна ця реформа? Тим, що держава, нарешті, чесно визнала, що в неї немає грошей, щоб оплатити всю медицину, проте є кошти, щоб оплатити послуги сімейного лікаря і, відповідно до пакетів послуг, певні діагностичні й лікувальні заходи, але не всі. Це чесно. А те, що не може оплатити держава – будь ласка, через місцеві органи влади калькулюйте і виставляйте тариф, щоб людина чітко розуміла, за яку послугу вона повинна заплатити сама. Якщо людина платить за щось, вона має право вимагати якості.

По суті, мета реформи – фінансування. Тому це, так би мовити, страхова медицина. Тобто я не проти того, щоби, наприклад, було обов’язкове медичне страхування, але почнімо з того, що ми, українці, любимо свободу і не любимо, коли нас заганяють у певні рамки. Ми платимо податки, і з тих податків через декларацію з сімейним лікарем держава гарантує певний набір медичних послуг. Чим не страхова медицина?

Зрештою, ніхто не боронить будь-якому українцеві піти в будь-яку страхову компанію і скласти медичний поліс. Додаткове страхування – це послуга на вибір кожного з нас.

Ольга ХОЛОДНА