Переселенці втекли у Луцьк від жахів «руського міра»

28 Жовтня 2015, 16:27
3255

Коли у Первомайську на Луганщині щодня тривали обстріли, незрячий Даниїл Саламатін з мамою мусили залишити рідний дім.

На референдум ні Даниїл, ні його мама не ходили. І відразу відчули презирливе ставлення до себе сусідів, які підтримували сепаратистів. За якийсь час у місті з’явилися перші біженці зі Слов’янська. Їх жаліли, проте розповідям про жахи обстрілів не вірили. Аж поки не почали обстрілювати Первомайськ.

«Люди сиділи в підвалах по кілька днів без води, їжі та можливості сходити в туалет. Від спеки, задухи та жаху дехто божеволів, інші безпробудно пиячили та лаялися. Були й такі, хто звідти не вийшов – під час обстрілу привалило балками або бетонними плитами. Дехто загинув на вулиці від осколків та куль», – розповідає переселенець.

Сподівався, що Господь знову врятує мене й не помилився, каже Даниїл.  Після обстрілів виходив на вулицю і допомагав ховати загиблих. Сусідів, що задихнулися під обвалами, ми закопали у дворі. Учительку, яка загинула від осколка снаряда,  – під абрикосом.

На той час дружину і дітей Даниїла Саламатіна вдалося відправити на Вінничину. Обстріли тривали щодня, незрячий чоловік з мамою теж вирішили тікати якнайдалі від війни.

Далі був Алчевськ, Бердянськ і Запоріжжя, де біженці нарешті змогли попрати речі та помитися. Волонтери купили їм квитки до Києва. У столиці Саламатіних зареєстрували і запропонували кілька варіантів переїзду. Проте вони вирішили їхати до Луцька, куди давно кликала хороша знайома Жанна Борщ. Попри те, що жінка прикована до інвалідного крісла, вона знаходить у собі сили допомагати іншим знедоленим.

«На Волині дуже хороші люди. – До нас добре ставляться. Мене зареєстрували у центрі зайнятості, а якийсь час допомогли знайти роботу масажистом у готелі «Профспілковий». Поталанило – у них якраз звільнився працівник. Інакше, як Божим промислом, цей випадок не назвеш. Тепер маю  кабінет, де практикую лікувально-профілактичний, класичний та апаратний види масажів», – каже Даниїл.

Незрячий чоловік розповідає, що завжди переймався проблемами тих, кому випало пережити ще тяжчі випробування, ніж йому самому. Тому каже, що щиро жаліє рідних волинян, які загинули під час війни на сході.

На запитання, чи сумує за домом і чи планує повертатися туди після закінчення військових дій, відповідає: «А куди їхати, в Росію чи в ЛНР? – зітхає 32-річний чоловік. – Нам нема куди повертатися, бо там, на моїй батьківщині, нема більше України. Тому поки Бог дає сили, допомагатиму людям тут, у Луцьку».

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром