«Поезія для мене...» від волинських поетів та поеток 

21 Березня 2020, 12:55
Всесвітній день поезії 20643
Всесвітній день поезії

«Поезія для мене...» від волинських поетів та поеток 

Щороку 21 березня відзначають Всесвітній день поезії. Вперше його святкували 10 років тому – у 2000-му році в Парижі. В Україні всесвітній день поезії почали відзначати з 2004 року.

Район.Луцьк підготував для своїх читачів біографічну підбірку про п'ять місцевих (і не зовсім) поетів і поетес, їхню творчість та запитав, що для них поезія.

ГАЛИНА ЯСТРУБЕЦЬКА

Галина Яструбецька
Галина Яструбецька

Народилась у селі Самійличі Шацького району на Волині. Доктор філологічних наук. Лауреатка Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень». Авторка книжок: «Memorioglifika» (Різьблення на пам'яті)(2009); «Photodosia» (Світлодаяння) (2010); «Поліський пілігрим» (2011); «Kalophonia» (Прекраснозвуччя) (2012); «Яшмове серце»(2013); «1=3» (2015); «Під шкірою слів або Вибух до середини» (2018); монографії «Динаміка українського літературного експресіонізму» (2013).

Для мене поезія…

«Це – можливість наповнити, розширити життєвий простір відчуттями, яких повсякдення  дати не може, бо воно закорінене в практичності. Поезія – сіль слова, а слово – першооснова, кристалізована сутність. Це – вихід у світи, які лежать поза сенсорикою, спосіб подолати лінійність, вгамувати тугу за таємними глибинами Всесвіту.

Моя поезія для мене – віднайдений екзистенційний сенс. Це самотрансцендентність – тобто вихід мого Его за власні межі і межі ментальної форми. Хочеться думати, що моя поезія для мене – унікальне життєве завдання, яке я маю виконати (без пафосу)».

Вірш:

а

ти мовчиш бо

слово пароститься

де?

темно й тихо

повинно бути

а

чути гул –

то б'ються небеса об

ребра вод

на цілий світ

твоЄ мовчання –

сторозпуклий цвіт

і відповзаєш

слід полишаєш од слів

червона трава

і зоставляєш

слід од поранених слів

червона трава

ВІКТОР ГРИСЮК

Віктор Грисюк
Віктор Грисюк

Політолог, громадський діяч, філософ, поет. Понад 15 років займається громадською діяльністю, організатор міжнародних джазових фестивалів. Власник першого джаз-клубу міста Луцька «Цитра»

Для мене поезія…

«Я не вважаю себе поетом. Можна писати вірші і не бути поетом, а можна не написавши жодного – стати ним. Сказав колись один польський поет... Моя поезія це як фото. Тобто на словах, які римуються або викладаються в рядки без рими, я викарбовую свою емоцію, того чи іншого моменту. Це може бути лірика, філософія або щось громадсько-політичне. Кожен мій твір це спогад про щось чи когось. Часто люди пишуть питання про кого вірші. Насправді, в багатьох випадках це збірний образ».

Вірш:

Ти колись, проспіваєш мою пісню,

ти колись, пробіжиш весь мій шлях,

ми тепер зустрілись не рано й не пізно,

у обох бували душа та тіло в синцях,

нам з тобою планети бувало замало,

про життя наше книги писати можна,

та без тебе так швидко запусто стало,

знаю, на все, що захочеш спроможна.

 

Мовчи.

І я тебе почую.

Закрий очі.

І я тебе побачу.

Відчую. Відчую. Відчую.

Відчуваю...

Як тінню за тобою зникаю...

КАТЕРИНА РУБАН

Катерина Рубан
Катерина Рубан

Луцька (насправді ні) поетка-книгарка-мандрівниця, яка не любить про себе розповідати. Живе з рудим котом на ймення Рудий Кіт. Обожнює каву, ненавидить ананаси, нарешті полагодила велосипед.

Для мене поезія...

«Це спосіб збагнути дійсність, перекласти на слова складну емоцію, структурувати та записати потік свідомості, який інакше просто знесе.  Це діалог з собою та мовою. Коли говориш через вірші щось важливе. А потім це важливе в тих рядках вичитуєш.  І, згодом, якщо пощастить, ще й розумієш, що саме хотів сказати автор. Навіть коли авторка формально ти. Навіть, коли хтось інший. Коли ловиш слово, і воно тебе веде за руку крізь спогади та марення. І якщо ви доходите – опиняєтесь вдома, пишеться вірш. Вірш як затишок, як світло, як світ.

І я їх не вигадую, просто записую. записую власні, перечитую чужі, впорядковую внутрішній хаос. Поезія для мене – камертон. Допомагає не злетіти з гальм, налаштувати свідомість, гармонізуватись, або щось таке».

Вірш:

чим далі тим більше стаєш схожий на дерево

пальці гілки чи радше стовбури обростають кільцями

прикрасами часу а не ювелірної майстерності

наростами та шрамами темніють на літо

роздивляєшся проти світла

покручений ліс

чим далі тим більше стаєш схожий на річку

під тонкою шкірою сині течії вітер погойдує очереття волосин

бурі та отрути виходять на поверхню колами під очима

розходяться по обличчю промінчиками тимчасово назавжди

тримаєшся берега жартуєш з видрами пам'ятаєш шлях до океану

прямуєш за місяцем

чим далі тим більше стаєш схожий на подорож

по спині розкидані зоряні карти

руками ходять стежки

очі зелений чай очі дощові хмари

говори зі мною доки можеш говорити вітер

чим далі тим більше шукаю в собі людину

і не знаю хто це

МИКОЛА ШОСТАК (псевдо – Миколай Шостак)

Микола Шостак
Микола Шостак

Автор семи книг поезії та прози Миколай Шостак (Микола Шостак) – народився 11 червня 1955 року в селі Бережанка Горохівського району на Волині.

Останні 30 років живе і працює за фахом у місті Луцьку. Видав своїм коштом книги під назвами: «На Хресній Дорозі» – «A via dolorosa» (2004), «Два по п’ятдесят з Шекспіром» (2006), «Заплакана Оранта» (2008), «Рожева примара Майдану» (2008), «Євангеліє від Єви» (2010), «Я слухаю Небо» (2015). До нової книги увійшли 12 поем, в тому числі роман в сонетах: «Любов і смерть Івана Мазепи», поетичні переспіви: «Слово о полку Ігоревім» („Золоте Слово Святослава»), «Пісня над піснями царя Соломона», поеми в сонетах: «Плач Каїна», «Московська Русь – Нехрещена Орда», «Євангеліє від Єви», а також поеми «Поет і Янгол» та «Хрест Месії». У 2016 році видана нова книга за назвою однойменної поеми-ораторії «Я – Майдан!..» Перекладено українською мовою всі сонети Шекспіра та трагедію «Ромео і Джульєтта» (неопубліковані).

Поезія для мене...

«Поезія невідривна від особистості автора, як носія поетичного образотворчого світогляду. Тож в поезії кожен каже (повинен казати) про очевидні, інтимні й трансцендентні речі щось своє сокровенне і, по своєму, неповторне. Я десь писав, що – Поезія політика душі, або ж Поезія – то вища група крові, а сам поет – це жрець Любові. Але – переказувати поезію не варт.

Поезія не має бути розцяцькована, прилизана, штучно прихорошена з огляду на привабливість для читача. Поезія має бути справжньою – різнобарвною за емоцією і виразною за силою думки».

Вірш:

Глорія Юродивого (7.03.2018 р.)

Не папа римський я, не імператор,

Не рвусь до сонця слави, як Ікар,

Крутий не вийде з мене тріумфатор,

Лиш Блазня від природи маю Дар.

 

Не змусите мене на авансцені

Вам грати роль ручного мудреця,

Що видає премудрості завчені,

Щоб оплески зривати без кінця!

 

Я бачу, що король публічно голий, –

Тож непоштиво, як при троні мім,

Сміюся з ваших всіх блюзнірських ролей

І наодвіт юродствую усім.

 

Мім не возносить лестощі лукаві,

В юрбі кумирам хвал не воздає.

А коли цар купається у славі,

Він цвірить Слово Істини своє.

 

Я той, що Правду ріже межі очі,

Тож в лоб скажу своєму королю:

Всі хвалярі убить тебе охочі,

Лиш я тебе, тирана, ще терплю.

 

Зате ти можеш на моєму фоні

Ліпити з себе Бога на землі,

Але ти сам – лиш дурник у короні,

Що зводить власні вади на мої.

 

Боїшся ти грішків своїх огласки,

Не хочеш знати Правди без прикрас.

Й не я, а ти моєї прагнеш ласки,

Бо знаєш, що без мене – ти паяц.

 

Ти граєш роль, а я є сам собою,

Я невсипущий совісті дзвонар.

Непримиренні ми в огні двобою –

Великий Блазень і Нікчемний Цар!”

 

Тож терплять блазнів, хоч тремтять зі злоби,

А там – возводять нас на ешафот:

За Божу Правду царственні особи

Свинцем нам, блазням, заливають рот.

ЮЛЯ ФІНКОВСЬКА (в заміжжі – Дзьобик)

Юля Фінковська (в заміжжі – Дзьобик)
Юля Фінковська (в заміжжі – Дзьобик)

Волинянка із Західного Поділля, яка вигадує слова і розповідає їх іншим. Народилася у місті Чортків на Тернопільщині.  Вивчала журналістику та українську філологію у СНУ імені Лесі Українки. Авторка поетичних збірок «Жасминовий світанок», «Трояндовий чай», «Спеції», «Лиця ялиці» та колективних збірок «Говорить майдан», «три_літ_ри».  Срібна (2013) і золота (2015) призерка конкурсу «Неповторність». У  2016 році  прийнята до Національної спілки письменників України.  Учасниця «Стральцовського фесту» у Мінську, поетичного фестивалю «Meridian Lutsk» та Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера».

Поезія для мене...

«Цілком фізіологічна потреба, як пити і дихати. Якщо довго не пишу, то почуваюся не дуже добре. Це те, що вчить мене уважніше ставитися до слів, помічати більше промовистих деталей у звичайному житті, зберігати власні й чужі особливі моменти. Поезія змушує мене тремтіти і плакати, сміятися і хвилюватися, зворушуватися і дивуватися, любити і пробачати, а ще дуже сильно вірити у людей і любов, навіть якщо це складно».

Вірш:

Пісня на Р

Герберт Гарді купує рожеві гарденії своїй Рут,

залишає їх біля дому, де Річард і Рут живуть,

знає жовті віконниці, двері, кожен овал і кут,

це ж бо він колись оселитись мав з нею тут.

 

Це ж бо він обрав море замість солоних кіс,

замість суконь її, зав’язаних наспіх, навскіс,

залишивши собі назавше найменшу з її ікон

і терпкий її погляд, пришвартований до вікон.

 

Фіолетові води течуть за комір в старих човнах,

стільки пам’яті висохло сіллю на рукавах,

стільки пам’яті крізь піски ліанами проросло,

залишилася тільки її гаркавість, хода, чоло.

 

Як вона примудрялась губити важкі ключі,

як боялась грози і просила:

«Не спи вночі,

тільки не засинай, коли небо ворушить грім,

я без тебе не втримаю море, що хлине в дім».

 

Руда Рут виховує двійко чорнявих дітей

і латає для Річарда найважчу з його сітей,

і коли сіль до горла, пече і котиться на плиту,

бачить раптом гарденії.

«Господи, урятуй…».

 

Теплі круглі пелюстки пахнуть його човном –

чоло з присмаком тмину, кухоль із товстим дном,

прибережне їх літо, чайки, шрамик біля губи,

і проколює скроню зрадницьке «А що, якби…».

 

Як він вмів провіщати шторми і безрибні дні,

як приносив їй квіти і зерна, як лежав на спині,

і лежало з ним море, впокорене зрештою звідусіль,

як казала: «Мовчи, за тебе говорить любов і сіль».

 

Фіолетові води течуть за комір старих дахів,

пам’ять висохла, ніби осіле гніздо птахів,

і останній мусон сипле в очі вітрилам його ходу,

залишаючи Рут, як рану, давнє:

«Я тебе знайду».

 

Герберт Гарді купує рожеві гарденії своїй Рут,

залишає їх біля дому, де Річард і Рут живуть.

І змиваються драми, шрами і «Et tu, Brute?»:

Рут не з ним, отже її у нього не відберуть.

 

З Всесвітнім днем поезії вас, наші любі читачі!

Підготувала Світлана СОЛТ

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39