Журналістка на собі перевірила, як бути незрячою
-
-
>
-
>
-
>
3937
У День білої тростини видання «Таблоїд Волині» влаштувало експеримент.
Журналіст видання «Таблоїд Волині» Іра Сасовська заклеїла очі медичним скотчем, поверх одягнула чорні окуляри. Її завданням було дістатися з центру міста додому, зайшовши по дорозі в магазин та аптеку.
Що вона відчувала, як ставилися до неї люди на вулиці, чи обманювали продавці, читайте з перших уст.
Коли вчора в редакції сказали, що мені треба походити по Луцьку із зав’язаними очима, сприйняла це як звичайне редакційне завдання. «Ну ок, без проблем», ‒ подумала. Насправді стало дуже цікаво, як живеться незрячим людям у нашому місті. Навряд чи я змогла справді зрозуміти це, однак щось таки вдалось пережити на власній шкурі.
Сьогодні вранці, у Міжнародний день білої тростини, ми разом з фотографом «Таблоїда Волині» Романом Домбровським вирушили проводити соціальний експеримент із робочою назвою «Сліпа Сасовська». Завдання було ‒ максимально добре закрити очі й спробувати виконувати звичайні дії звичайних людей: зробити покупку в аптеці, здійснити поїздку в транспорті й купити щось в магазині.
Першою перешкодою, з якою зіткнулася ще зряча я, стала відсутність головного символу цього дня ‒ білої тростини чи хоч якої-небудь палки. Зрозуміло, що ця річ не просто символічна, це ‒ крайня необхідність, без якої незрячим набагато важче пересуватись. Не уявляю, як би рухалась без можливості хоч якось зорієнтуватись, що знаходиться під ногами.
Купити справжню тростину для сліпих виявилось дещо дорогувато й не так то просто. У магазині медтехніки, що на вулиці Лесі Українки, нам сказали, що тростин зараз немає. Одна є у іншому закладі мережі ‒ на проспекті Грушевського, ціна ‒ 180 гривень. Вирішили, що буду обходитись якимсь примітивнішим й дешевшим варіантом. Спочатку зайшли у «Сільпо» ‒ придивлялись на довгі парасолі. Виявились надто короткими. Потім пройшлись магазинами типу «Ватсонса» ‒ хотіли купити швабру. Рішення знайшли у «АБС» ‒ там продають чудові мітли з міцними й довгими дерев’яними держаками лише за 25 гривень. Тут же Рома роздобув викрутку й відкрутив усі зайві елементи.
Затуляти мені очі пішли у кав’ярню «Кофеїн». Для цього я взяла вдома ватні диски, медичний пластир та окуляри. Перша хвиля паніки накотилася одразу ж, як тільки заклеїла одне око. Заклеївши друге й надягнувши окуляри, я вже геть нічого не бачила. Отже, виходжу з «Кофеїну» й розумію, що не пам’ятаю, куди повертати. Як я сюди заходила? Де двері? Тут є сходи? Згадую про палку в руках. Ну авжеж! Потихеньку намацую поріг й виходжу на вулицю Винниченка, перед тим зайшовши в стіну й послухавши здивовані фрази Роми з «Кофеїну» й, мабуть, когось із гостей.
За умовами експерименту, наш Рома (той, що Домбровський) мав знімати мене на значній дистанції і якомога безпалівніше. Підходити до сліпої Сасовської можна було лише в разі крайньої необхідності, якщо б, наприклад, на мене їхала машина. І така ситуація таки була. Цікаво ж було побачити реакцію людей та таке безпомічне й сліпе чудо на вулицях міста. Не сумніваюсь, що справжні незрячі люди набагато впевненіше почуваються, принаймні через певний час після втрати зору.
Отже, я стою на вулиці Винниченка. За спиною ‒ кав’ярня, ліворуч ‒ до ЦУМу, праворуч ‒ до «Променя». Мені треба пройти кілька десятків метрів праворуч, тоді повернути знов праворуч, перейти дорогу й здійснити покупку в аптеці. Зізнаюся, маршрут оглядала перед тим, як заклеювати очі. Не уявляю, як незрячі люди орієнтуються у незнайомому просторі, бо мені то й на знаних вулицях було дуже важко. Ступивши перші кроки за межами приміщення, відчула як накочується друга хвиля паніки. Опанувала себе й рушила далі, раз по раз стукаючи своєю палкою.
З’явилось дивне відчуття ‒ мені захотілось зняти куртку. Здавалось, так я зможу більше відчувати (бачити?) простір. Насправді, то, мабуть, просто витівки психіки. Очі мені хотілося розклеїти, от що! І думка про те, що ще трохи і я зможу знов бачити все, дуже заспокоювала. А от як бути, коли знаєш, що побачити більше не вдасться?..
Пройшовши кількадесят метрів, я повернула праворуч. Пройшла ще кілька метрів. Треба перейти дорогу до аптеки. Тук-тук-тук палкою. Якийсь глухий звук ‒ намацала рукою припарковану машину. Сподіваюсь, я її не надто подряпала палкою. Помаленьку переходжу дорогу. Йду-йду… Йду… Повільно йду. Шукаю дверну ручку. Знайшла, але розумію, що двері розташовані не паралельно вулиці, а перпендикулярно. Тю! Та це ж двері в «Голівуд»! Ну, що ж тут скажеш? Не був би то «Таблоїд»!
Розвертаюся. Пам’ятаю, що аптека знаходиться перед нічним клубом, якщо йти з Винниченка. Повільно рухаюся. Чую звук машини, але впевнена, що знаходжусь на тротуарі. Навіть думки не мала, щоб зійти в сторону. Добре, що був Рома ‒ відвів мене. А потім знову втік на безпечну відстань.
Продовжую свій шлях до аптеки.
‒ Вам допомогти? ‒ милий жіночий голос. ‒ В аптеку треба?
‒ Так, буду дуже вдячна, ‒ відповідаю.
Мені допомогли зайти в аптеку й підвели до каси. Думала, що то працівник аптеки. Потім Роман розповів, що насправді то був просто ще один покупець. Я без проблем купила аскорбінку з апельсиновим смаком, отримала решту. Й та ж добра жінка допомогла мені вийти з аптеки й вказала дорогу.
До речі, про аптеку, чи точніше ‒ про гроші: на початку експерименту я розсунула по кишенях різні купюри, бо ж тактильні відчуття геть не розвинуті, тож була впевнена, що не зможу «читати» пальцями гроші. Думаєте, запам’ятала, де що лежить? Фіг там! У аптеці, в маршрутці й в магазині витягувала геть усі гроші й просила вибрати потрібні.
Вийшовши на Винниченка, знову повертаю праворуч в сторону зупинки. Йду… Йду-йду… Підозрюю, що проходжу мостом над Сапалаївкою. Оце праворуч, очевидно, не паркан, а перила мосту. Чую солодкий запах здоби ‒ ага, значить минаю цей кіоск, де печуть бельгійські вафлі. Не пам’ятаю, як називається ну й прочитати не можу, ви ж розумієте. До зупинки, значить, не далеко вже. Але раптом ‒ не відчуваю асфальту під ногами, натомість там якась трава. Не розумію, куди це я зайшла.
О, слава богам! До мене нарешті підійшла жива людина!
‒ Вам допомогти? Куди ви йдете? ‒ чую жіночий голос.
‒ Мені треба на зупинку. Дуже дякую вам.
‒ Тут не далечко вже. Я проведу. Ви зайшли на газони перед магазинами.
Жіночка посадила мене на маршрутку. Дев’ятка була. Передаю гроші. Всі, що маю.
‒ Два?
‒ Ні, один.
Водій не сварився. Мабуть, побачив у дзеркало заднього виду, що у мене явно щось не те з очима. Добрі люди посадили мене на перше сидіння позаду водія. До речі, тільки зараз зрозуміла, що через мене ніхто не передавав гроші протягом усієї поїздки. А це ж основна причина, чого не люблю сидіти на цьому місці. Не уявляю, як би я вийшла з маршрутки, якби не славний голос Насті Передрій з динаміків.
На зупинці «Храм усіх святих землі Волинської» мені допоміг якийсь чоловічий голос дійти до магазину. Без проблем купила половинку білого, знов протягнувши жменю грошей. Продавщиця вибрала потрібні їй купюри й згодом дала мені решту.
Вийшла з магазину й пошкандибала до свого двору. «Перехід через проспект Соборності дозволено» ‒ свій поворот вдалося знайти саме завдяки світлофору. Ще трохи пройшла й почула звук домофона ‒ хтось виходив з під’їзду. Пішла на звук. На щастя, під’їзд виявився справді моїм. Трохи промучилась з магнітним замком, поки змогла відкрити двері. Все! Фініш! Ура!
Хоч вважаю себе дещо асоціальною людиною, та ще й інтровертка, під час проведення експерименту відчувала якусь нетипову вдячність й любов до людей. Особливо ‒ до тих, які допомагали мені. До тої ж Насті Передрій, голос якої чула в маршрутці. І ще одне дивне враження, отримане в тій же маршрутці, дещо абсурдне, зважаючи на попереднє: мені подобалось, що я не бачу людей. Не бачу їх заклопотаності, невдоволення, здивованих поглядів. От би можна було вмикати сліпоту за потреби…
Довідково.
15 жовтня в усьому світі відзначають День білої тростини, або День сліпих. Біла паличка стала не тільки допоміжним знаряддям при самостійному орієнтуванні в просторі, а й символом сліпих та сліпоти. Як засіб визначення шляху палиця відома вже здавна. Та історія білої тростини як символу сліпоти бере свій початок лише з 1921 року.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
Коментарі