Вони і досі там: як у Підгайцях розстріляли 50 євреїв

Журналістка Олена Лівіцька розповіла щемливу історію про Підгайці у час Другої світової війни.

Про це вона написала у своїй фейсбук-спільноті «Занесло в село».

Далі текст подаємо без змін.

Історія, про яку дуже хочеться розказати.

Є місця, де вперто не хочуть чути свого минулого. Де стогне земля, а до цього стогону світ глухий.

Просто вони досі там.

***
У селі Підгайці під Луцьком є скромна сільська дорога. Грунтова. Колись вона «вибігала» з однієї з найстаріших місцевих вулиць Надстирної, оминала тамтешній радгосп і вела у поля. По обидва боки були городи. Недалечко, паралельно, траса на Дубно. Тепер по обидва боки виросли добротні маєтки. І воно б нічого...

- Отут вони, просто отут на горбочку. Колись тут льох стояв, то якраз навпроти того льоха. Як сьогодні бачу...

10 років тому на цю скромну дорогу мене привела місцева жінка Ольга Верблюдова. Тоді їй було 80. Привела показати, де у 1942-му тут у розстрільній ямі засипали кілька десятків євреїв. Вбили і засипали землею з вапном. А місцеві те все бачили. Вона на ту пору сама була дитиною. Бігала і бігала дивитися на те свіже місце. Причини появи якого ніяк не могла «народити» у своїй дитячій голові.

Просто ТАМ були серед інших і двоє дівчаток Естер і Белла. Дружили, прибігали до них, мама їм воду гріла одяг прати...

***
Історія дуже проста. Ось що кажуть люди. У 1941-му, коли німці у Луцьку та довколишніх селах стали зганяти місцевих євреїв у гетто, кілька десятків сімей привезли у Підгайці. Там, в кінці Надстирної був німецький фільварок, «маєток» (облаштували на місці «совхозу»). Городнє господарство, ферма. На місцевих полях вирощували харчі для потреб армії та окупантів. Якось на роботу сюди звезли євреїв. Ольга Верблюдова каже, що то був єврейський робочий табір. Всі вони до цього жили у Луцьку та на його околицях.

- Як так може бути, щоб душ 45 лежало в землі, і нікому діла до того не було. Там у 42-му земля ворушилася...

***
Навіть слухати – до мурашок.

- 50 євреїв привезли сюди у 1941-му. Поселили у двох хатах, бараках. В одній – жінок з дітьми. В іншій – чоловіків. Жили гуртом. При собі не мали нічого. Пасли овечки. Доглядали худобу. Робили в полі. Ми дружно жили з ними, до нас дівчата Естер та Белла завжди прибігали (вони овець пасли). То мама води їм нагріє, аби могли хоч свої речі випрати. Ще мужчина приходив до нас у хату, коли холодно стало. Їв у нас. Ночував. щоб не замерзнути.

У 42-му, коли гнідавське гетто розстрілювали, то наших євреїв ще може тижнів два потримали живими, а далі приїхали німці, позганяли всіх в ту хату, де жінки з дітьми ночували, і виводили по черзі. Вбили і ту сім’ю, яка жила на квартирі, а не в бараці. Майстер, дружина і троє дітей. Один чоловік, який це все бачив, розказував, що найстрашніше було дивитися, як їх розстрілювали. Мати притулила до себе всіх трьох – і так попадали.

Вона бачила тільки засипану яму. Але каже, що були односельці, які спостерігали за розстрілом. Їхні розповіді довго ще потім тримали село в оціпенінні.

- Викопали яму величезну недалеко від барака. В ямі - три сходинки. Люди опускалися, а німець стріляв. Хто падав мертвим, хто живим. Засипали яму вапном і землею. Місце це, дитино, довго оминали.

Троє євреїв з того табору в цей день змогли сховатися. Але хтось доніс, що в хаті ще люди є. Один єврей за вішак сховався, другий вліз у коптилку, під комин. Привезли ще римаря з сусідньої Крупи і теж вбили. Правда, цих закопали в городі біля того будинку, де вони ховалися. Тобто десь є менша могила...

То був грудень 1942-го, каже жінка.

- Хай би хоч камінь який на узбіччі поклали, - зітхала тоді.

***
Двічі я описувала цю історію в газеті, де працювала. Так само ніколи не натрапляла на згадку про подібну історію десь в історичних джерелах. Немає. Але є оці спогади, невигадані...

Один раз ми їздили до Ольги Верблюдової із керівником єврейської громади Сергієм Швардовським. Опитали старожилів. Записав їхні свідчення. Вона дуже хотіла, аби цю історію знало більше людей. Певне, довго тримала її в собі. Зізнавалася: не може повз те місце йти. А тим паче дивитися, як довкола ростуть хати...

- Якось приходив уже чоловік. Водила його, як оце вас. Але він сказав, що нема такому факту підтвердження в архівах. Не може бути, що у скрупульозного німця та 50 євреїв були ніде не записані. Але як нема? Я ж те все знаю,- казала.

Хати виросли. Пам’ятник на цьому місці так і не з’явився. Напевне, час його поставити. Хоч камінь, як казала 13-річна дівчинка, яка тих людей знала і бачила...

Хоч камінь.

***
Це історія, яку дуже хочеться не забути. Я пишу її, щоб спонукати всіх нас до якихось дій.. Бо немає нічого важливішого за пам’ять, яка вчить.

Бо просто вони досі там.

Допоможіть поставити у ній КРАПКУ.

Олена ЛІВІЦЬКА

Читайте також: У Луцьку вшанували пам'ять жертв Голокосту на Волині