Яку місію виконували лучани у кенійському Кітале

Кітале – місто в Кенії, що на сході Африки. Відтепер його із Луцьком пов’язують місіонерські шляхи, котрі зазвичай перетинаються там, де це найбільше потрібно.

Команда із 7 сміливих добровольців побувала в місці, куди не кожен наважиться поїхати. Біднота, нетрі, спека і малярійні комарі. Це лише кілька фактів, що спонукають добре подумати перед тим, як вирушити у мандрівку, – ідеться на сайті 0332.ua.

«Ми з друзями давно хотіли поїхати в Африку, – розповіла Мирослава Ярошевич, учителька англійської мови школи-мовного центру «Be smart», що заснована ГО «Територія 2.2». – Але завжди треба люди, які вже на місці щось роблять. Щоб ми могли долучитися до їхньої роботи. І от минулого літа ми зустріли українця, який живе в Канаді. Він почав проект «Вуличні діти». Наші бажання збіглися з його потребами. Кожного нового року для вуличних дітей у Кенії організовують табір. І так склалося, що команда з Канади не змогла цього року поїхати. А ми були раді такій можливості».

Кенія – країна контрастів. Де за високими парканами, з намотаним під напругою колючим дротом заховані будинки заможних жителів, а зовсім поруч – глиняні мазанки з кімнатами 2×2, без вікон, заставлені усіляким нажитим добром. Тут і сплять, і зберігають речі. Бо навіть у нетрях можуть украсти те, що «погано лежить».

«42 племені з різними мовами і діалектами. У країні майже всі машини – тойоти. Бо іншими там нереально пересуватися. Це країна, в якій ми вперше переосмислили, наскільки багато живемо в Україні, - розповіла Мирослава. – У перший же вечір нас забрала матата – це така маршрутка, яка в 4 рази менша і тісніша, ніж наші. Ми дуже довго їхали від столиці Найробі до Кітале – міста, де працювали. Це була ніч. І там весь час їздили фури. Якщо в Україні є залізниці і багато товарів перевозять ними так, що ми цього навіть не помічаємо, то там є порт, з якого на всю Африку фурами розвозять товари. Знищеними і вузькими дорогами, без знаків і світлофорів. І на дорозі там головніший той, у кого більша машина. Матата мусить підлаштовуватися під фури».

Але небезпечно не лише на дорогах. Якщо в Україні вакцинують тварин, м’ясо яких потім продають у супермаркетах, то в Кенії кози і корови є носіями бруцельозу – хвороби, яку неможливо вилікувати. А африканські комарі можуть інфікувати малярією.

Там 56% людей живуть менше, ніж за 1$ на день, немає державних шкіл і платна медицина.

До команди українців увійшли фотограф, вчитель англійської мови, технічний працівник, тренер із фізкультури, пастор церкви, музикант і майстриня. Це звичайні люди, котрі зважилися на далеку подорож, аби допомогти африканським дітям, в яких немає сімей і які живуть на вулиці. 

Але були в Кенії й інші місіонери. Наприклад, декотрі американці, які не бачать сенсу у своїх численних статках. Вони живуть в Африці вже багато років і, будучи заможними людьми, вирішили спонсорувати відкриття шкіл і церков.

Команда українських місіонерів у Кенії утримує притулок. Зараз у ньому семеро дітей-сиріт, а колись було 18. Решту вже всиновили. «Більшість із них потрапила до домашнього сиротинця із племен. Їхні батьки померли через важкі хвороби. У всіх тепер День Народження – 25 грудня. Тому що коли їх забрали, ніхто не знав, коли вони народилися. В Кенії це не дивина. Там люди не знають дату свого народження, їх не реєструють».

Щороку один індус спонсорує цим дітям свято. До слова, Кенія – країна заможних індусів. Місцевим вкрай рідко вдається розбагатіти. А майже всі бізнесмени – з Індії.

Лучани приїхали перед католицьким Різдвом, а це свято у Кенії відзначають. Тому вони допомагали фасувати подарунки дітям, потім роздавали їх і брали участь у святкуванні. Різдвяний подарунок для африканської дитини – велика радість. Той, хто кмітливіший, ставав у чергу вдруге і намагався отримати ще один. Бо цукерки вони їдять досить рідко. «І радіють їм так, як наші діти гаджетам й лялькам, що розмовляють».

Щоденний раціон кенійчан складається з угалі – каші зі змелених у порошок кукурудзяних зерен із зеленню. Лучанам вона не дуже смакувала. Щоб отримати потрібний організмові білок, вони полюють на термітів або ластівок.

Всі діти з бідних кенійських сімей мріють вчитися у школі. І далеко не всім вдаєтсья туди потрапити. Тому що навчання платне. Місячний внесок - 50 $. Якщо місіонерам вдається знайти спонсора, дитина зможе навчатися.

А мотивація у цих дітей надзвичайно велика. Тому що щодня їм доводиться важко працювати. Вони збирають дрова, готують їсти, доглядають своїх менших братів-сестер. Дівчаткам у Кенії особливо важко. Як розповіла Мирослава Ярошевич, їх часто викрадають і вже в 12 років ті народжують дітей. Тому місіонери найперше  намагаються забирати з вулиці дівчат.

Хлопців також забирають. І для них це не менша радість. Бо інакше їм доведеться спати просто неба і нюхати клей. Школа для таких дітей – як недосяжна мрія.

Лучанам випало працювати у тижневому таборі центру для дітей вулиці «Embracea streetchild». До нього потрапили лише хлопці віком 6-16 років. Їх було понад 50. «Спочатку ми, звичайно, боялися. Бо це дуже багато вуличних дітей, які нюхають клей. А під дією цієї речовини вони можуть бути різні. Втім, наші страхи не виправдалися. Тому що це діти, які вміють радіти простим речам, які люблять і підтримують один одного.» До того ж, у табір потрапили не всі бажаючі. А лише ті, хто набрав певну кількість балів. Табір – також мрія. Бо, крім цікавих занять, у ньому ще й тричі годують. І по завершенні такого багатого на події, заняття й розваги тижня діти найбільше дякували саме за їжу, душ і можливість поспати у ліжку.

Мирослава Ярошевич поїхала до Кенії зі своїм чоловіком Юрієм. Він відповідав за технічне забезпечення, допомагав будувати церкву. Там вона відзначала свій День Народження. Їй влаштували справжнє свято і подарували теплу ковдру.

Але так сталося, що подружжя захворіло малярією. Протягом трьох днів їм кололи уколи. Це був важкий стан. Втім, вони змогли подолати хворобу. І це аж ніяк не зупинило їх. Бо, повернувшись до Луцька, Ярошевичі серйозно задумалися над тим, як поїхати до Африки знову. Вони хочуть навчати тамтешніх дітей.

«Хочу повернутися і надовго. Щоб вкладатися у дітей вулиці, - каже Мирослава. – Може у них знань великих немає, але є великий життєвий досвід. У них є велика вдячність за те, що для них роблять».

Освіта надзвичайно потрібна цим дітям. Бо в них є жага до знань. Вони всі хочуть до школи. Попри те, що за невивчені уроки і нечищені черевики там б’ють палками. Кажуть, що в одній з таких шкіл свого часу вивчився батько екс-президента США Барака Обами. Дати шанс пізнати їм інше життя, навчити їх – ось мотивація лучан. І сім’ю Ярошевичів не лякає те, що в Кенії насправді дуже низький рівень життя. Там нічого не розвивається: ні дороги, ні клініки. «Там багато говорять про Бога, досконало знають Біблію, але зовсім не обізнані з тим, для чого їм це треба, як із цим жити. Вони не знають свого місця в історії».