Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Вироби луцької керамістки підкоряють Україну

13:10 12.06.2019
538

Ольга Хасаншін-Самолюк – родом зі Львова, не зі своєї волі (батьки так хотіли) вчилася у медичному училищі, два роки працювала у реабілітаційному центрі для дітей з вадами зору та увесь час не полишала мрії вступити у Львівську академію мистецтв. Таких спроб було три, адже коштів навчатися на платній формі вона не мала, і під час останньої не вистачило лише одного бала.

Про це пише «ВолиньPost».

Однак, пригадує Ольга Хасаншін-Самолюк, мабуть, то сама доля поєднала її життя з керамікою: на той час Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва приєднався до філії львівської академії і їй запропонували поїхати вчитися у Косів.

«Я раніше казала, що ніколи в житті не буду гончарити посуд, але якийсь період працювала у народної майстрині з розпису гуцульської кераміки і зрозуміла – це моє», – зізналася вона.

Тепер же посуд від Ольги Хасаншін-Самолюк, знаний під брендом «Яглина», є в десятках знаних закладів в усіх куточках України. У Луцьку – це «Bar11», «Pur Pur», ресторан «Сулі Гулі», «Курінь», «Арт кафе», «Happy bakery», «Café de Vinо». Керамістка розповіла Інформаційному агентству ВолиньPost чому проміняла місто Лева на Луцьк, як у неї з’явився гончарний круг з пральної машини, про антитренди у посуді і особливе замовлення для будівельної компанії «Інвестор».


– Ти закінчила медучилище у Львові. Як вийшло, що ти пов’язала своє життя не з медициною, а з керамікою?

– Я вчилася, можна сказати, добровільно-примусово (сміється). Закінчила навчання на відмінно, бо то був приватний навчальний заклад, де треба було платити за всі прогули, а я не хотіла, щоб мама даремно витрачала гроші. Потім я два роки працювала в реабілітаційному центрі і на зароблені гроші займалася з репетитором, аби вступити в академію мистецтв. Туди я три рази успішно не вступила на державне, бо зарплата медичної сестри не дозволяла вчитися на платній формі. Але я дуже вірила, що я буду там вчитися і після третьої спроби, коли мені не вистачило бала, прийшла у приймальну комісію, бо надіялась, що таки десь є одне місце. Тоді мені сказали, що Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва приєднався до філії львівської академії і я можу поїхати вчитися туди.

Я постійно малювала, мені хотілося чогось творчого. У ті роки, аби вступити до вишу і вчитися на омріяній спеціальності, треба було переймати досвід у викладача з академії. Для мене це було надто дорого, тому я кілька місяців провчилася і полишила цю справу. Якось у центр, де я працювала, на лікування свого сина привів художник. Так вийшло, що він взяв мене на навчання на 2 роки. Тобто я працювала щодня до 18:00 медсестрою, з 19:00 до 22:00 я робила у нього мозаїку і вітражі, а в суботу та неділю я по 8 годин займалася рисунком, живописом і скульптурою.

Під час навчання у Косові, коли треба було визначитися з профілем, я інтуїтивно обрала кераміку.



– Як потрапила в Луцьк?

– У Львові я познайомилася зі своїм чоловіком Сашком, який вчився на живописі. Сам він родом із Луцька. Узагалі я не пов’язувала своє життя з Луцьком. Коли вперше Сашко повіз мене в Луцьк (тоді ще був обшарпаний вокзал, вулиці без асфальту), я подумала: «О, ні, Львів на Луцьк я не проміняю». Ми планували, що після закінчення навчання, а я вчилася на чотири роки довше за Сашка, ми переїдемо у Львів. Але якось так склалося… У Сашка було замовлення – розпис церкви за Луцьком, ми туди поїхали. Згодом народилася наша донька Квітослава і ми вже залишилися тут.

Але тепер я дуже тішуся, що живу в Луцьку, а не у Львові. У мене тут багато хороших друзів та знайомих, атмосфера хороша, місто спокійне.

– Є улюблені місця в Луцьку?

– Їх багато... Одне з них – парк імені 900-річчя Луцька. Ми з Квіточкою щодня від її народження там гуляємо. Люблю побути у парку наодинці.

– Тепер рідні тебе підтримують? Замовляють у тебе посуд?

– Зараз вони мною пишаються. Спочатку хвилювалися, де я знайду роботу, але я вірила, що роботу не треба шукати, а треба працювати. Так і склалося.

У мене є проблема – я не вмію своїм друзям і родичам робити посуд на замовлення. Мені простіше їм подарувати. Часто сестра приїжджає, набирає рюкзак бракованого посуду собі і ще й роздає львівським друзям.

– Чому «Яглина»?

– Коли я почала щось робити, коли у мене з’явилася піч і я ще не вміла гончарити, а ліпила щось вручну, я завела сторінку у Facebook та почала виставляти там свої роботи. Називалася сторінка «Khasanshin Ceramics». Люди почали замовляти і я зрозуміла, що моє прізвище важко й українською вимовляти, а латинськими літерами ще й не кожен прочитає. Стала думати над назвою, яка б мене найбільше характеризувала. «Яглина» – бо я і є глина, бо мене не було б без глини. Це частина мене. Я – глина.


– Знаю, що у твоїй майстерні є особливий гончарний круг. Як виникла ідея зробити його з пральної машини?

– Для того, щоб купити гончарний круг, піч, треба було чималі кошти… Якось Сашко розібрав стару пральну машину, щоб викинути її, але побачив, що там є деталі з яких можна зробити гончарний круг. Лишалося лише приєднати мотор і вирізати наверх диск. Так і зробили. Потім купили новий професійний круг, але я все одно роблю посуд на тому старому з пралки, той новий якось мені не до душі, ще й ламався два рази.

– Як народжується посуд від «Яглина»?

– Усе починається з підготовки глини, яку добре потрібно вимісити, щоб там не було повітря. Далі я гончарю глину. Цей процес тепер у мене займає лічені хвилини – чашку, наприклад, гончарю десь хвилини дві. Якщо весь день лише гончарити, то можу зробити 100 чашок, а раніше могла зліпити десь 6 за місяць. Потім виріб трошки підсихає і треба обточити дно. Раніше я цим займалася, а тепер чоловік допомагає. Якщо виготовляємо чашку, то треба приклеїти ще й вушко. Усі ці процеси займають приблизно 3 дні.

Далі посуд сохне на поличках: влітку на це потрібно 1-2 дні, якщо предмет невеликий, взимку – 3-4 дні. Великі предмети сохнуть ще довше. Далі ж треба зашліфувати і замити вироби, тобто підготувати до випалу. Перший випал триває 6-8 годин при температурі до 1000 градусів. Потім посуд холоне 8-9 годин у печі. Після цього – етап глазурування, що займає 4-5 годин. Далі знову випал, охолодження… Якщо вироби мають бути з позолотою, то посуд покриваю рідким золотом і ще раз випалю при температурі 780-800 градусів. Тому загалом один цикл триває від одного до двох тижнів.

Глину, яка тріснула під час сушки, я розмочую і згодом вона перероджується у новий виріб.

Що найважче тобі дається в процесі виготовлення посуду і що робиш з легкістю?

– Не люблю замивати і зашліфовувати вироби, тому я цей процес оминаю і делегую його чоловіку (сміється). Упаковувати – теж не моє. Найбільше люблю гончарити. Якби не всі ці процеси, гончарила б від ранку до смерканку, як то кажуть. Ще люблю вести свою сторінку в Instagram, спілкуватися з людьми.

– Вдома ти користуєшся власноруч виготовленим посудом чи якимось іншим?

– Вдома в мене дуже багато мого посуду. Але в мене вдома посуд, що трохи не вдався, який я «забракувала» чи з новою глазур’ю. Перед тим, як виставити посуд на продаж, я тестую його вдома: чаєм, кавою, мікрохвильовою піччю… Щоб потім людям впевнено казати, що можна, а що – ні.

– Де вже встиг «оселитися» посуд від «Яглина»?

– Насправді закладів вже дуже багато, тому всі, напевно, й не пригадаю. У Луцьку мій посуд є в «Bar11», «Pur Pur», «Сулі Гулі», «Курінь», «Арт кафе», «Happy bakery», соусниці у «Café de Vinо», у Ковелі – в «М’ясо і фольклор», «Otto», у Чорноморську – в магазині-кондитерській «Fitpie», у Дніпрі – в «Рыночных отношениях», у Києві – у «100 років тому вперед». Було замовлення для особистого користування, яке полетіло в Америку. Узагалі мрію про те, щоби мій посуд був на різних материках.

– Як доглядати за керамічним посудом? Можна гріти його в мікрохвильовці?
– Звісно! Але посуд з позолотою гріти в мікрохвильовій печі не можна. Більше того, у тарілках з глини можна щось запікати в печі. Головне – після приготування не ставити посуд одразу на холодне, щоб не було різкого перепаду температур. Можна скористатися дерев’яною дощечкою, наприклад. Мити кераміку бажано вручну. Глина поглинає вологу, тому миття в посудомийці з часом попсує ваші тарілки чи чашки.

– Твій посуд – дуже мінімалістичний, без орнаментів та малюнків, але все ж впізнаваний. Чому вирішила робити акцент на простоту?

– Я завжди любила мінімалізм, білий, сірий та чорний кольори. Коли працювала в народної майстрині і розписувала гуцульську кераміку, де було багато орнаментів та сюжетних фігур, зрозуміла, що то не зовсім моє. Вважаю, що на тарілці важливіша їжа, тарілка має бути лише фоном. Якщо вона орнаментована, яскравого кольору, то не буде видно мистецтва шеф-кухаря. Тарілка – це полотно для страв.

До речі, в Україну привозять обмежену кількість глазурей, тому керамісти часто повторюють той чи інший ефект. Тому я стараюся комбінувати різні глазурі.



– Посуд уже давно став чимось більшим, аніж просто елементом буденності. Який посуд нині не в моді?

– Зараз якраз модна простота форм, мінімалізм під час глазурування. Торік модним був посуд з позолотою, але він вже давно не в тренді, хоча люди продовжують замовляти.

– Проводиш майстер-класи?

– Мене часто запитують про майстер-класи, але, на мою думку, не всі ті, хто щось робить, зобов'язані передавати свої знання іншим. Я інтроверт, дуже хвилююся, переймаюся, щоб всім все сподобалося… Тому вирішила віддавати свій час та енергію віддавати на те, аби творити. Насправді в Україні багато хороших майстрів, котрі проводять майстер-класи. Можливо, з часом я теж зміню свою думку, відкрию якусь свою школу, але поки…

– Посуд від «Яглина» можна замовити на сайті або через сторінку в Instagram. Він продається у якихось магазинах, щоби відчути його на дотик?

– У Луцьку це зробити можна у шоурумі «Арт lаdies», у Львові – у «Щось цікаве», у Вінниці – у «Шошо». Я отримую дуже багато пропозицій з різних міст щодо співпраці, але фізично не встигатиму робити посуд для всіх.

– Не думала над тим, аби долучати до процесу інших?

– Люди, дивлячись на мою сторінку в Instagram, думають, що у мене суперкрута студія. Але я працюю, можна сказати, в комірчині. Надіюсь, що згодом це зміниться і моя студія буде просторою та світлою. Але навіть попри це я люблю те, чим займаюся. Я не хочу збільшувати масштаби, не хочу перетворити свою улюблену справу на завод. Хочу, щоб посуд від «Яглина» був ексклюзивним, хочу торкатися до кожної чашечки, хочу брати участь у процесі виготовлення. Якби я мала 1 000 000 доларів, усе одно б робила те, чим зараз займаюся (посміхається).


– Знаю, що тебе дуже зачепила пропозиція від знаного в країні та за її межами шефа Євгена Клопотенка. Як це було?

– У той день я вийшла з англійської. Бачу, що дзвонить якийсь невідомий номер. Відповіла. Тут чую: «Добрий день! Це Євген Клопотенко. Мене цікавить ваш посуд». Я тоді відповіла, що поки не можу зробити замовлення, бо якраз були великодні свята, а буде змога лише через місяць щось зробити. Поклала слухавку. Йду собі спокійно. І тут розумію, що це той самий Клопотенко – переможець кулінарної програми «Майстер-шеф»!

Мені сподобалось, що він зрозумів, що посуд ручної роботи не може бути ідеальним, що навіть однакові тарілки можуть бути неоднаковими. Здивувало, але й зацікавило те, що Євген Клопотенко замовив для свого закладу в Києві «100 років тому вперед» зовсім різні тарілки з різних серій, вподобав мої ідеї. Це замовлення пішло гарно і легко.

– Бувало таке, що відмовлялася виконувати чиєсь замовлення?

– Я не роблю те, що мені не подобається. Чи коли мені надсилають картинку з виробом іншого майстра і просять повторити. Я не можу з поваги до інших керамістів робити таке ж. У цьому випадку дякую за замовлення і пропоную посилання на сторінку того чи іншого бренду, який впізнала на картинці. Я не копіюю і не роблю те, що вважаю некрасивим.

– Одним із останніх твоїх замовлень були чашки для будівельної компанії «Інвестор». Це було перше замовлення для забудовника?

– Такий досвід став для мене першим, бо раніше посуд замовляли кафе, ресторани чи для дому. Але це було дуже цікаве замовлення. Передусім тим, що директор будівельної компанії Андрій Разумовський подзвонив мені і замовив чашки з серії «Гарні», яка мені дуже подобається, тому й процес йшов легко, натхненно і творчо.

– Яким вийшов посуд для «Інвестора»?

– Я з великим задоволенням зробила горнятка з гранями у кольорах будівельної компанії – жовтому і чорному. А також блюдця до них. Загалом вийшло 24 чашки в трьох різних об’ємах. До речі, горнятки і блюдця можна комбінувати, виходить цікаве чорно-жовте поєднання. Також на горнятках є фірмове тиснення «Інвестор».

Тож тепер можна одним махом і квартиру купити, і у відділі продажу посмакувати чимось смачненьким у чашках від «Яглина».

– Будівельна компанія «Інвестор» пропонує придбати оселі з готовим ремонтом – плати і заселяйся. Чи хотіла б ти, щоби в таких дизайнерських квартирах одним із елементів затишку був посуд від «Яглина»?
– Це дуже круто! Звісно! Я б сама хотіла заселитися в таку квартиру!

– Чи не думала ти над відкриттям своєї кав’ярні, де був би власноруч виготовлений посуд?

– Я мрію відкрити шоурум, де був би мій посуд і смачна кава. А ще, щоб там можна було замовити напій у тому горнятку, яке тобі найбільше сподобалося.

– Що порадиш тим, хто хоче почати гончарити посуд?

– Якщо дуже чогось хотіти, то все реально. Мені взагалі на першому курсі інституту сказали, що не всім керамістам судилося гончарити. Але одного дня я повірила в себе, повірила в те, що я все зможу і так почала. Вірте в себе!

Надія МІЩУК

Загрузка...
Коментарі
27 червня
Сьогодні
Вчора
25.06.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин