«Сиріал за наші гроші», – Юрій Винничук про серіал «Століття Якова»

Письменник Юрій Винничук присвятив фільму за однойменним романом волинського автора Володимира Лиса колонку на інтернет-порталі «Збруч».
 
У своїй рецензії він вказує на огріхи української мови акторів, мутний самогон на столі та не зовсім автентичний одяг.
 
«Так у нас вже повелося: ставлять пам’ятника Тарасові Шевченкові, а виходить Лєнін, знімають щирий український фільм, а виходить совдеп.
 
Серіал «Століття Якова» за однойменним романом Володимира Лиса не підвів. Він стоїть в одному ряду з такими ж невибагливими фільмами, які були зняті за останні 20 років. Усі ті «штольні», «прорвемось», «синєвири», «тіні незабутих предків» і т. д. Але найбільше цей серіал нагадує совєтські серіали типу «Тєні ісчєзают в полдєнь» та «Циган».

Юрій Винничук

І то все за останні 6 років! Та це ж якась молотилка, а не режисер. Ото він і намолотив нашвидкуруч на наші з вами гроші.
 
То кому ж ви довірили наш щирий, калиново-мальвовий, соняшниково-рутяний, вишиванково-непорочний сИріал? Га?
 
Як писав Руданський, бачили очі, що купували, то тепер їжте, щоб повилізали. Це було, щоправда, про хрін. Ну, але хрін ми й отримали.
 
Перше, що неприємно вражає – відсутність мовної культури. В серіалі звучать аж чотири мови: українська, польська, німецька та російська. Вгадайте з трьох разів, котра з них звучить найдосконаліше?
 
Українська мова засмічена русизмами і специфічною неукраїнською вимовою. Зокрема одна з головних героїнь Уляна так і висловлюється: щястя, чєкати, родичяється, кращє, схочє, щьо і т. д. Якби хтось так російську калічив – чи потрапив він би на головну роль?

Читайте також: «Століття Якова»: як автор бестселера та лучани коментують екранізацію роману

І пояснити, що ті вишиванки, які деколи скидалися на косоворотки, – не західноволинські, що старосвітські кобеняки чи то пак киреї – це чоловічий, а не жіночий одяг. Ніхто на Західній Волині їх не носив. Там уже вдягалися на щодень у те, що пропонувала добротна польська мануфактура, а народний одяг вбирали в особливі дні. Дивно виглядає для цього реґіону й очіпок. У селах Західної України ніколи раніше не лунало вітання «привіт».
 
Загалом з одягом повна трагедія. Неозброєним оком видно, що весь цей гардероб потрапив на зйомки прямісінько з музеїв, а тому висить на декому неприродно й кумедно. Таким же ж неживим виглядає і село.
 
А що, запитаєте, п’ють наші герої? Винятково самогон. Отой уже класичний з совєтських та сучасних російських фільмів – мутний. І обов’язково не з пляшки, а з сулії. Таку саму мутну рідину пили упівці на чолі зі Ступкою-молодшим у фільмі «Ми із будущєва-2». Ну, та в тому випадку усе зрозуміло. Упівці були негативними героями, отже, і вдягли їх в лахміття, і самогоном поїли.

Але чому в українському фільмі корчмар торгує мутним пійлом? Це ще один безглуздий ляп. Адже усі корчми Речі Посполитої торгували тільки державними напоями. Жодних самогонів. Хіба що підпільно. А отже, на столи його ніхто не ставив, бо за це суворо карали. Чи гнали за Польщі самогон? Так, гнали. Але рівень дистиляції уже був сучасний, так що жодної мутної рідини ніхто не вживав.

 
Я не буду тут класифікувати акторів з приводу того, хто грав краще, а хто гірше. Бо так і було: хтось грав досконало, а хтось не грав узагалі. Однак є інша річ: невідповідність зовнішності акторів своїм героям. Тут і за віком розбіжності, і сутенер не поводиться, як сутенер, і наркоманка не схожа на наркоманку.
 
Проблема фільму не в романі Володимира Лиса, який здобув уже широку популярність, і не в сценарії Андрія Кокотюхи, бо обоє вправно уміють тримати інтригу, про що свідчить і читацький попит. Проблема фільму в самовпевненості режисера, який вирішив упоратися з непростим завданням самотужки, зігнорувавши і етнографів, і істориків, та й самого автора роману, який би теж міг багато чого підказати й виправити.

Відгуки глядачів в інтернеті переважно скептичні. А позитив ґрунтується лише на тій оптимістичній думці, що ось нарешті маємо українське кіно українською мовою. Чесно кажучи, ми це проказуємо уже понад 20 років. І навіть після «Останнього м-ля» (вибачайте, але мене за це слово Фейсбук банив уже двічі).

Читайте також: Сценарист «Століття Якова» відповів на «фейсбучну» критику віршем
 
Письменник Борис Гуменюк написав з приводу «Століття Якова», що у нього постало питання: «що краще – не мати українського кіна української мовою з українськими акторами на українському матеріалі чи мати погане? Бо те, що довелося бачити – дуже погано. Це не кіно зовсім. Це те, що дратує буквально з першого кадру, своєю – ні, не грою – награністю, штучністю. Усім давно хочеться доброго українського кіна. Але не цього разу. На жаль. Цього разу знову мильна бульбашка».
 
Отже, віз і досі там, де й був. Маємо або купу російськомовних фільмів, знятих в Україні, які я навідріз не сприймаю, як українські, бо такого просто не буває, аби якась іще держава знімала фільм чужою мовою. Виняток – спільне виробництво і присутність чужих акторів.
 
І як же мене бісить, коли бачу на російських сайтах фільми, позначені державою «Украина», а нижче – «перевод не требуется».