«Одружилися в обідню перерву», — очільник області розповів про своє весілля

Голова Волинської обласної адміністрації Олександр Савченко розповів, як він познайомився та одружився зі своєю жінкою.

Цим він поділився у коментарі ІА Конкурент.

«Я – людина справи. Упродовж свого життя я завжди повністю віддавався роботі. Лише зрідка зустрічі, яких бажає душа, можуть відволікти мене від справ. Це не поїздки закордон, це не відпочинок, а спілкування з цікавими людьми. А загалом я фактично цілодобово на роботі. Коли був у міліції, я 8 років працював в ОБХСС (в СРСР – відділ  боротьби з розкрадання соціалістичної власності, а нині – Управління захисту економіки, – К.) Це була робота цікава як для молодого початківця. Ми боролися з крадіжками, службовими проступками. А коли перейшов працювати в міліцію громадської безпеки, то займався здебільшого мітингами, акціями протесту, демонстраціями або культурними заходами. В суботу чи неділю це міг бути футбол або концерт, бо міська влада Києва на той час вважала, що чим більше «хліба і видовищ», тим краще для народу. І люди з радістю відвідували ці заходи в очікуванні нічних феєрверків. Поки забезпечиш, щоб всі люди добралися до дому, поки проконтролюєш, чи на виїздах з місця скупчення немає бійок…. Тобто я ніколи не бував вдома. Ні тоді, коли був холостяком, ні коли став сімейним. Я приїжджав додому лише ночувати, але й тоді мене могли ще два-три рази за ніч викликати.

Проте був і світлий період в моєму житті, коли я близько року працював в міграційній службі. Туди я потрапив за станом здоров`я, лікував коліна, бо робота на мітингах була нелегкою: і в мороз, і при високих температурах постійно на ногах, травми давали про себе знати.

А в міграційній службі працювала головним фахівцем моя майбутня дружина Ірина. Це був 1994 рік. А вже у 1995-му мене знову повернули в міліцію громадської безпеки, вже на вищу посаду, і я далі займався «улюбленою» справою ще не знаючи, що в міграційній службі працює жінка, з якою проживу життя. А в 1995 році я зустрів цю красиву дівчину посеред міста і у мене, на диво, були вільних півгодини. Я запросив її на каву, ми поговорили. Тоді я відчув, що всередині щось тремтить. Потім знову ми не бачилися місяць-два, а тоді випадково зустрілися. Поговорили, ніби цікаво. Знову ж те відчуття тремтіння. А потім я захворів, застудився на черговому мітингу. Ірина приїхала в госпіталь мене відвідати і відтоді зав`язалися стосунки.

А вже влітку 1996 року я запропонував їй одружитися і вона погодилася. Зізнаюся, тоді я скористався службовим становищем й мої підлеглі домовилися з РАЦСом, щоб нас розписали того ж дня, без місяців очікування. Ми не обговорювали, як це має відбуватися, не планували. Я заїхав за нею на роботу, попросив, щоб взяла паспорт зі собою. Ми кохали один одного і одружилися в мою обідню перерву. Єдине, коли у майбутньої дружини запитали, яке вона хоче прізвище, я боявся почути, що вона захоче залишитися зі своїм. Але Ірина відповіла «Савченко». Я посадив її в машину, завіз на роботу і сам поїхав працювати – от і вся романтика. А вже з часом я взяв декількох своїх найближчих друзів і в якусь вільну неділю поїхав до батьків Ірини. Ми до обіду попили чаю. А потім ще в якусь суботу випили шампанського – от і все весілля.

Тоді знову робота. На концерти дружина зі мною не ходила, на акції протесту теж не ходила. Медового не те що місяця, навіть вікенду не було. Через роботу я був практично невиїзний. Відпустка у мене могла бути лише в липні-серпні, коли Президент та Парламент могли бути на канікулах.

А що стосується святкування Дня закоханих – у нас такої традиції не було. Вважаю, що кохання потрібно демонструвати системно та регулярно. Та й для подарунка приводів я ніколи не шукав. Захотів – купив квіти чи парфуми й здивував Ірину»