Люди доброї волі: історії луцьких волонтерів

Хоча волонтерський рух поступово втрачає масовість, у Луцьку продовжують діяти низка волонтерів.

Про це йдеться в матеріалі Мирослава Ватащука на шпальтах IA ZIK.

Із початком російської агресії на сході України наше суспільство продемонструвало феноменальну самоорганізацію, породивши потужний волонтерський рух. У час, коли неповороткий державний механізм виявився неспроможним належним чином забезпечити усім потрібним армію, руку допомоги простягли небайдужі громадяни.

На Волині у 2014 році діяли десятки волонтерських груп і сотні волонтерів. Допомога, яку вони надали нашим захисникам, – колосальна. Лише протягом першого року війни волонтери і благодійні організації Волинської області надали українським військовим допомоги щонайменше на 100 мільйонів гривень та надіслали понад 600 тонн речей і продуктів.

З часом волонтерський рух почав втрачати масовість. Люди з різних причин припиняли діяльність: у когось виникли проблеми з роботою, хтось підірвав здоров’я, інші змушені приділяти більше часу родині.

Однак і донині у Луцьку продовжують діяти низка волонтерів та їхніх об’єднань. Ось декілька історій непересічних луцьких волонтерів, які нещодавно відзначали своє свято.

Історія перша. Лікує тіло

Медичний волонтер із Луцька Наталка Ариванюк – одна із лідерів руху «госпітальєрів» (волонтерів, які опікувалися Луцьким військовим гарнізонним госпіталем, – IA ZIK).

На запитання, що спонукало допомагати бійцям, зізнається: «Пощастило, тому що я мала в Ківерцях чудову бабусю, яка працювала в дитячому будинку. Тож у мене вже в дитинстві було ким опікуватися: дітей я водила додому групами і всіх намагалася так добре нагодувати, що кілька разів перестаралася. За що, звісно, дістала від бабусі на горіхи. Тож це і була, мабуть, моя перша свідома спроба волонтерити, яка потім проявилася в дорослому житті».

Тому вона допомагала Будинку дитини «Малютка» і Ківерцівському дитячому будинку «Сонечко».

«Коли почалась Революція гідності, а потім і війна на Сході, ноги самі понесли мене у луцький військовий госпіталь. Серце розривалося: хлопці там лежать поранені, а я вдома? Ніби нічого не відбувається? Так розпочалась моя нова історія як медичного волонтера», – згадує Ариванюк.

«Зрозуміло, що я не могла впливати як політик чи воєнний експерт на перебіг подій. А от живе спілкування, медична допомога, звичайна людська участь до тих, хто нас захищав, вважала своїм обов’язком. Навіть більше, – це було за честю для мене», – додала вона.

Історій, які закарбувалися у пам’яті волонтерки – безліч. «Вони врізаються в пам’ять, як кадри з якогось пекельного фільму і часом питаєш себе: ну як, як так могло статися? Як він це витримав? Як йому тепер з цим жити?», – каже Наталка.

Але особливо виділяти котрусь із них не вважає доречним.

«Скажу лише, що й досі не можу ходити на похорони. Земля з-під ніг йде. Але завжди приходжу пізніше на могилу, щоб вшанувати і подякувати герою! В мене з цим пов’язана своя історія, дуже особиста...», – зізналася вона.

Із більшістю підопічних Наталка підтримує дружні стосунки. «До сліз радію, коли їм вдається вийти з війни у собі, своїй голові, і почати жити! Це неймовірна радість, коли вони одружуються і кличуть на весілля нас, волонтерів. Огортає якесь материнське тепло, коли бачиш їхні щасливі очі, їхніх молодих дружин, а згодом новонароджених діток. Ми досі зустрічаємось і розповідаємо про наші новини, коли ми зустрічаємося десь серед міста, то летимо в обійми одне одному, як найрідніші люди. З багатьма ми спілкуємося, як колеги, адже чимало хлопців сьогодні – студенти юридичного факультету», – розповіла волонтерка.

За словами Ариванюк, нині ситуація відрізняється від тієї, яка була у 2014 році.

«Зараз дуже багато питань регулюються на рівні держави. А волонтерам залишається підтягнути ті моменти, які поки що не потрапили до державних програм. Досі маю співпрацю з кількома підприємцями, які ніколи не відмовлять, завжди допоможуть та підтримають.

Я досі тісно співпрацюю з нашими госпіталями і бачу, як вони розвиваються. Рівень послуг, які там надають, умови, які там створені, все ближчі до європейських стандартів! Тому мене відверто дивують «зрадофіли» і «всепропальщики» з диванних військ! Не порівняти того, що було в 2014, і сьогодні. Різниця дуже відчутна!» – переконує вона.

Наталка Ариванюк резюмувала: «Зараз уже є набагато краще розуміння того, що відбувається, є компетенція, чіткість дій і ніякої метушні. Поки хлопці будуть на війні, я лишатимусь в тилу стільки, на скільки Бог дасть здоров’я і сил».

Історія друга. Зцілює душу

Фейсбук-стрічка священика УПЦ КП отця Михайла Бучака рясніє звітами про передачу допомоги бійцям на передовій. Але, окрім матеріальної допомоги, він надає підтримку значно важливішу – духовну. Священик став військовим капеланом. Символічно, що початок обох Майданів в Україні співпав із його іменинами та днем народження.

«Я «хворів» Майданами 2004 і 2014 років. Це доля – день моїх іменин 21 листопада, день народження – 22 листопада. Такий народився – «революціонер», – каже отець Михайло.

Із початком війни він почав допомагати українським захисникам. Перші кевларові каски, бронежилети. Священик згадує поїздку на полігон у Широкому Лані на Миколаївщині у травні 2014 року. Тоді привезли одному бійцю бронежилет і каску.

«До нас підійшов зовсім молодий боєць з Камінь-Каширського району. Ніяковіючи, сказав, що йому ніхто не привезе, бо нема грошей. Він майже зі сльозами просив дати поносити», – сказав волонтер.

Історія мала дивовижне продовження. Солдат, якому привезли обладунок, пішов у відпуску. Бронежилет і каску залишив цьому хлопчині. «Одну кулю зупинила бронепластина, друга застрягла в кевларовому комірці», – розповів о. Михайло.

Він пояснив, що не випадково став капеланом.

«Капеланство – це поклик Божий в важкий для України час. Що може бути важче? Спочатку благословляти воїнів на захист Вітчизни, а потім зустрічати їх в домовинах. 11 серпня 2014 року, за покликом Божим, сповідав і причащав героїв «Айдару» у місті Щастя перед боями у Хрящуватому. Я не знав, що це Причастя одним спасе життя, а для інших стане останнім перед дорогою в Рай, а Бог знав, тому і покликав! Незабутнє Причастя. Церква на подвір’ї школи міліції. Престіл, Український прапор на сходах і воїни – хто в карпцях, хто в шортах, а хто по повній бойовій з боєкомплектом. Чи мав я право питати цих Героїв, чи їли вони зранку, чи готові формально до Причастя? Душі і серця їхні були готові, і Бог їх благословив на Подвиг», – розповів священик.

Особливо йому запам’яталася історія, що трапилася 21 листопада 2016 року, на день Архистратига Михаїла, у Красногорівці на Донбасі.

«Богослужіння з побратимом о. Олександром Вронським в каплиці-палатці, а ввечері міни лягли на території поряд. Жодного вбитого і пораненого, жодної знищеної військової одиниці техніки. Слова командира: «Бог зберіг нас!». Завдання капелана привести солдата до Бога, а Бога – до солдата, щоб зберегти життя воїнів», – зазначив отець Михайло.

Історія третя. Боронить честь

Дещо інакша історія в адвоката Василя Нагорного, який надає правові послуги бійцям АТО. Наприклад, саме він захищає хлопців із 14 бригади, яким закидають дезертирство.

Допомагати бійцям він почав із весни 2014 року. «Що спонукало? Спонукали масові дзвінки військовослужбовців, які просили консультацій. Телефон передавався з рук в руки. А покинути все: роботу, буденні клопоти і пірнути з головою у волонтерство змусив «чорний» серпень 2014 року. В ті дні, зовсім незнайомі бійці телефонували до мене, прощалися і просили передати рідним, як вони їх люблять... Хіба залишишся байдужим після такого?» – розповідає Василь Нагорний.

Основним напрямком став правовий захист, але він тісно переплітався з наданням психологічної допомоги та матеріальної допомоги.

«Мало було просто проконсультувати, потрібно було ще зберегти й душевний спокій бійця та за потреби допомогти матеріально. Проблема вирішувалась «три в одному» в більшості випадків», – згадує він.

Найбільше у пам’яті волонтеру закарбувався випадок, який трапився у вересні 2014 року.

«Бійці 51-ї бригади повертались додому зі зброєю, в тому числі з трофейною, і масою питань до командирів та військових комісарів, які зводились до одного: «Чому нас зрадили і кинули на призволяще?». Тоді, на плацу військової частини у Володимирі-Волинському, зібралось кілька сотень вцілілих бійців бригади. Приїхали і їхні родичі: батьки, дружини з маленькими дітьми. Ситуація була критичною: зривались погони з офіцерів, доходило до рукоприкладства.

Оскільки вхід через КПП чомусь був вільний, в натовпі з’явились і провокатори, які пропонували бійцям захопити штаб військової частини. Тоді, разом з кількома матерями і дружинами бійців, вдалось понизити градус напруги та спрямувати гнів бійців на самих провокаторів, які моментально зникли.

Якби відбулось захоплення – це поставило б хрест на долі бійців цієї бригади... Вже б ніхто не розбирався, зрадники вони чи герої. А таки ж більшість – герої. Так само, боязко було, коли бійці приходили в суд, в прокуратуру і казали, що палець у них на чеці. Залишалось лише здогадуватись, чи це він жартує...», – розповів волонтер.

Він пишається, що багатьох вдавалось переконати здати трофеї у військовій частині чи в поліції. «Значить, вони вже ніколи не здетонують», – сказав Василь Нагорний.

Захист прав бійців, родин загиблих в судах, надання консультацій, практична допомога у вирішенні спорів, поновлення на роботі, реалізація права на медичну допомогу, психологічна реабілітація, встановлення інвалідності, соцвиплати, земля – це все буде згодом.

«Так вже склалось, що практично зі всіма бійцями ми зустрічались незнайомцями, а розходились друзями. Звичайно, більшість з тих, кому допоміг, пішли своїм життєвим шляхом. Я й не ображаюсь... Хіба вони мені щось винні? Це я їм винен, бо не був поруч з ними. Але дуже приємно, коли при зустрічі тебе називають братом і дякують. Є багато й таких, з якими ми дружимо з 2014 року і постійно кавуємо», – розповів Нагорний.

Він зізнався, що волонтерство вже стало частиною життя.

«Я зав’язую з цим «наркотиком» щороку, і ніяк не вдається подолати залежність. Хочу, щоб цей рік став останнім. По-перше, є ж межа і фізичного, і фінансового ресурсу, не лише в мене, але й в моїх друзів, які допомагають мені. По-друге, хочу «волонтерити», але трошки в іншому напрямку. Хлопці змужніли, вони навчились відстоювати свої права, багато вчаться на юридичних факультетах, створили свої спілки. Думаю, вони дадуть тепер собі раду. А у випадку чого – я поруч», – підсумував Василь Нагорний.

***

У перекладі на українську мову слово «волонтер» означає «доброволець». Саме люди доброї волі і стали тією соломинкою, яка врятувала Україну у критичний час 2014-го.