Чорнобиль: туристичний об'єкт, пам'ятник катастрофі чи символ режиму

13 Червня 2021, 17:30
Інсталяція сталкерів в одному з дитсадків ФОТО 1369
Інсталяція сталкерів в одному з дитсадків

Автобус ритмічно підстрибував на ямах дорогою з Києва до КПП «Дитятки». Російськомовний гід, жартуючи про протоколи й військових, розповідав мандрівникам правила поведінки у Зоні відчуження. Нас було п’ятеро з Луцька на весь автобус киян, тому супроводжуюча від турфірми прозвала нас «луцькою діаспорою» і весь час хвилювалася, щоб ми не загубилися.

Я хотіла поїхати в Чорнобиль дуже давно, але сприймала таку можливість, як якусь далеку й малоймовірно перспективу. Тому по дорозі з Києва мені трошки не вірилося, що цей день настав. На пункті пропуску нам видали роздруковані електронні квитки (ага, електронні, але роздруковані), сказали дістати паспорти, вдягнути маски й вишикуватися перед автобусом.

Максимально серйозний військовий просканував квитки, перевірив паспорт й пропустив назад у автобус. Гід роздав персональні накопичувальні дозиметри і ми рушили далі. Відразу за КПП почалася ідеально рівна асфальтована дорога через сосновий ліс. За деревами чітко було видно просвіти і складені колоди. Гід пожартував, що ми не бачимо вирубку радіоактивного лісу, а колоди нам просто здалися.

Історія Чорнобильської катастрофи завжди була десь на периферії зору все моє свідоме життя. Щороку – дні пам’яті. Цивільна оборона у школі, коли ми евакуювалися з будівлі нібито через пожежу, але ховалися в ярах чи низинах і закривали одягом відкриті ділянки тіла. Усі школярі знали, що відносно недалеко є Рівненська атомна електростанція, на якій теж може статися аварія.

Потім були відеоігри, які прямо використовували чи просто спиралися на історію Чорнобиля. «Пісня Чугайстра» гурту Тінь Сонця, що торкається древності цього краю, його культури і всього того, що існувало задовго до аварії і майже зникло внаслідок неї. Різні документалки та, звичайно, серіал від HBO. Найбільша техногенна катастрофа в історії людства непомітно стала частиною поп-культури і джерелом натхнення для митців різних напрямків.

Зона відчуження стала реальним зразком постапокаліптичного ландшафту і мовчазним нагадуванням про те, наскільки люди небезпечні для самих себе.

Так-от, мені врешті випав шанс «помацати» те, про що я знала дуже багато і багато разів бачила в різних варіаціях на екрані. Після стели з написом «Чорнобиль» першою нашою зупинкою стало місце з виглядом на Чорнобильську атомну електростанцію, вцілілі та недобудований енергоблоки й накритий саркофагом четвертий енергоблок.

26 квітня, 1:23, вибух і легендарне «Алло это ВПЧ-2? Что у вас там горит?».

Туристи зробили кілька кадрів, гід розповів про 12 енергоблоків, яких так ніколи й не збудували, й ми рушили далі. Пункт призначення: Прип’ять. На роздоріжжі ми зупинилися перед стелою з назвою міста та датою заснування: 1970 рік. 16-річне місто з середнім віком мешканців 26 років, близько половини з яких становили діти. За десяток метрів від стели на узбіччі стирчав знак радіаційної небезпеки та табличка з написом «Рудий ліс».

На шляху до Прип’яті автобус заповнило скажене пищання лічильників Гейгера. Обабіч дороги розташовувався той самий рудий ліс, який поховали під товстим шаром землі й засадили новими деревами. Його радіоактивний привид досі загрожував подорожнім.

Все ще асфальтом ми заїхали в густі хащі, які й виявилися містом Прип’ять. З-за верхівок дерев стирчали багатоповерхівки, а за гіллям виднілися порожні темні вікна. Автобус нас тимчасово покинув і ми рушили рядком за гідом, старанно оминаючи мох, який добре тримав радіоактивні елементи. Майже відразу нас почали супроводжувати три милих песика. Їх теж заборонили торкатися.

Прип’ять, як на мене, найбільший пам’ятник комуністичному режиму. Тут я маю на увазі не лише архітектуру, культурні чи економічні аспекти. Прип’ять – це заморожена в часі ідеологія та прямі наслідки її впливу.

Наш гід протягом усієї подорожі з жартами й сарказмом розповідав про справді моторошні речі. Ми стояли на головній площі 50-тисячного міста, збудованого за найсучаснішими тенденціями свого часу, дивилися на вибиті вікна, пророслі зі стін дерева й слухали про те, як хтось у Москві вирішив, що виконання плану важливіше, ніж імовірне винищення населення.

Перед поїздкою я запитала маму про 26 квітня 1986 року. Першим, що вона пригадала, було розжарене червонувате сонце й липка аномальна спека. Ніхто не міг уявити, що сталося щось жахливе, бо ніхто не знав навіть про існування Чорнобиля й атомної електростанції. Через кілька днів моя мама з тисячами інших вийшла на парад у центрі Рівного, як і мільйони людей у всьому Союзі.

Ми блукали попід стінами дитячих садків і фотографували моторошні інсталяції зі старих іграшок, залишені сталкерами. Заглядали у відсутні вітрини першого радянського супермаркету сучасного зразка й гуляли стадіоном, який перетворився в ліс. Мародери і природа зробили свою справу.

Аварія на Чорнобильський АЕС – не лише найбільша техногенна катастрофа, урок для людства й масштабна трагедія. Це найбільший символ абсурдності й жорстокості радянського режиму. Випробування, з самого початку приречені на провал, знецінення людського життя, доноси та репресії, які старанно ховали за яскравим фасадом світлого майбутнього, але які прорвалися вогнем і радіаційним пилом з жерла четвертого енергоблоку.

Звичайно, сьогодні в Зоні настільки багато туристів, що вже складно відчути якусь особливо гнітючу атмосферу, яка мала б бути в такому місті.   Проте, достатньо уявити ту ніч, наступні дні і людей, яких вивезли нібито на кілька днів, нічого не пояснивши.

Щоб закрити всі гештальти, нас повезли в музей техніки, яка брала участь у ліквідації, на ЗГРЛС «Дуга», що в ті часи була засекречена і позначалася як закинутий піонерський табір, та в місто Чорнобиль. У центрі міста стоїть скульптура ангела смерті, а за ним двома довгими рядами стоять таблички з назвами сіл, селищ та міст, які просто зникли, коли звідти евакуювали всіх жителів. З Зони вивезли за різними даними від 137 до 200 тисяч людей.

Символом електростанції радянська пропаганда зробила Прометея, який ніс мирний атом простому народу. На території станції збереглася його скульптура, а на фасаді однієї з будівель – металевий барельєф у вигляді стилізованого голуба. Ми побували і біля скульптури, і біля сучасної в’язниці Прометея – величезного саркофагу, який не дає Зоні розповзтися.

Біля Прометея встановили пам’ятні таблички пожежникам та інженерам, які загинули у перші години після аварії. Точної цифри тих, хто в муках помирав наступні кілька тижнів, немає.

Зараз на електростанції працює близько трьох тисяч осіб, які проживають у місті Славутич, збудованому спеціально для персоналу. Люди обслуговують цілі енергоблоки та працюють над ліквідацією руїн під саркофагом. 

Остання зупинка екскурсії – найбільше село в Чорнобильській зоні, село Залісся. До аварії там проживало близько трьох тисяч мешканців. Сьогодні це лише десяток хат на єдиній вулиці, яка ледве видніється з-за дерев. Йдучи між цими тінями будинків, я на секунду уявила, як із мого села раптом зникають усі три з половиною тисячі жителів. Таке сталося з Заліссям всього за рік.

Одна жителька все ж повернулася до своєї хати, почала працювати в Чорнобилі і прожила в Заліссі аж до своєї смерті кілька років тому. Такі як вона, поверненці, досі живуть у своїх будинках по всіх Чорнобильській зоні.

Пішов дощ, ми повернулися в автобус і поїхали назад на КПП «Дитятки». З військовими більше не контактували, лише пройшли рамку дозиметра (нікого не довелося відмивати) та рушили вже знайомими ямами до Києва.

 

 

Коментар
02/12/2021 Четвер
02.12.2021
01.12.2021