Абрикосова книгарня. (Не)об'єктивні думки про роман Орести Осійчук

28 Травня 2021, 10:08
977

Коли я жадібно проковтнула останнє слово останньої сторінки цієї книжки, то ще хвилин десять сиділа на ліжку нерухомо, дивилася перед собою і намагалася (насправді ні) впорядкувати свої думки, які роїлися в голові і все ніяк не влягалися на свої місця. Такий «відхідняк» буває тільки від хороших (не тільки в сенсі позитивних) історій. Тих, в яких впізнаєш себе, навіть якщо сюжет чи настрій – зовсім не про твоє життя.

Так сталося і з «Абрикосовою книгарнею» Орести Осійчук.  

«Я – Михайло Фариняк, хлопчик, якого мама навчила розсувати стіни своєю уявою».

Хлопчик, чию історію ви й переживете на сторінках цієї книжки. Я обіцяла собі обійтися без спойлерів (раптом хтось таки захоче після мого тексту прочитати цей роман), тому не буду вдаватися до описів конкретних сцен, але скажу, що йдеться таки про звичайну дитину, якою були колись і ми з вами. І яка, насправді, ніде не ділася, просто її трохи заступила дорослість, ця неминуча штука, яка одного разу трапляється з усіма.

Так от, Михайло Фариняк – звичайний таки хлопчик. Тільки от з незвичайною долею. Чому звичайний? Бо він, так як і всі діти, має свої страхи. Боїться павуків, ще більше – мишей, ще більше, ніж мишей,  – сусідського задираку Антіна. Бо він, так як і всі, стає жахливо незграбний і жахливо червоний, коли зустрічає десь своє щире і потаємне кохання – дівчинку Іренку. Бо він теж, як і кожен з нас, не може зрозуміти часом, що ж хоче від нього це невгамовне життя.

 

Місько (таку форму імені Михайло використовує авторка) потрапляє на виховання до брата свого покійного батька і до його дружини – вуйка Стефана і цьоці Касі Фариняків. Його з мамою – талановитою, але дуже бідною кравчинею (а ще – трохи казкаркою) Марією розлучає необхідність і складні обставини того часу, в якому розвиваються події.

Персонажі вуйка Стефана та цьоці Касі (особливо її) неоднозначні, але в тому й їхня цінність, бо навіть зараз, пишучи цей текст, я не можу для себе визначитися, чи можна знайти виправдання декотрим їхнім вчинкам. Спочатку ви, як і малий Місько, будете побоюватися цьоці Касі, десь часом, може, навіть не любити, але потім зрозумієте, як багато насправді важить гоноровий і не завжди приємний характер цієї неідеальної жінки-гори.

Буде ще Ромко – найкращий друг головного героя. І мій улюбленець у цій історії. Високий і худий, до сліз щирий і позитивний, балакучий і дуже вдячний за все хлопчисько. Він, насправді, має в житті мало що доброго, але так його, те життя, любить! Чомусь саме таких доля не щадить найбільше.

А ще зустрінете Феця. Фець – із тих дітей, які надто рано мусили стати дорослими. Він неговіркий, відповідальний і дуже сміливий. Це Фець приведе в історію двох вовченят (бо він і сам – таке собі вовченя).

Через тих вовченят – Павука і Щура – я не стримала сліз перший раз. Потім у книжці буде ще чимало сцен, які змушували мене робити перерву «на поплакати» і переосмислити насправді деякі речі, яким не надаєш ваги у своєму звичайному, реальному, не книжковому житті.

Історії, які викликали у мене аж настільки нестримні емоції, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Пишу це, аби запевнити у щирості своїх вражень.

«Для того ви й діти, щоби гасати, льотати, розбивати на друзки, ламати… Ми, дорослі, сваримо вас за це, засуджуємо, караємо, хоча насправді самі розбиваємо й нищимо щось набагато важливіше за миски та збанки»

Спочатку я дивувалася, наскільки філігранно авторці роману вдалося зрозуміти самій і описати читачеві певні особливості дитячої психології. Не зразу дійшло, що для мене це, насправді, цілком доросла історія, просто з дійовими особами маленького віку.

Ні, не подумайте: і Місько, і Ромко, і Іренка ( дитяче кохання головного героя, про неї я вже згадувала вище) встигнуть у книзі побути юними, і навіть дорослими. Але їхні образи найбільш розкриті і багатогранні саме тоді, коли вони діти.

«Але в ті темні часи люди хворіли не тільки на війну й на іспанку: їм забивало памороки від голоду, страху, відчаю, тож замість того, щоби згадувати заповіді, яких учать священники і в церквах, і в синагогах,  і в костелах, вони метушилися, змінювали портрети у власних хатах, друзів, стяги на майданах, бога у серці, бігли, наче барани, заплющивши очі до прірви, але не всі… Оті одиниці, напевне, й змусили Бога не зневіритись у нас остаточно…»

Особиста драма кожного з героїв існувала в світовому павутинні соціальних і політичних подій – війни, пандемії, державних переворотів. І хоч ці обставини змальовано, як мені здалося, дещо фоново, вони таки змушували ще раз і ще раз по-іншому сприймати персонажів, особливо другорядних.

Це особливо чіпляє, бо розумієш, що у кожного з них є своя нелегка історія, незалежно від того, наскільки повно її описано в романі.

***

Майже завершуючи виклад своїх особистих вражень, я згадала, що так і не пояснила, чому ж книгарня – таки абрикосова. Кілька разів починала абзац, де чесно намагалася це зробити, але передумала. Бо книжки і абрикоси в цій історії – ті символи, які для кожного читача точно матимуть якийсь свій сенс. Тому читайте і визначайте його самостійно.

***

Я обіцяла без спойлерів, але таки не стримаюся: Міськів Фариняків буде аж троє. Один із них (чи таки той самий?) – наш із вами сучасник. Але більше нічого про це не скажу, розберетеся, коли читатимете.

А продовження історії, до речі, виходить за межі книжки, і таке в моїй читацькій практиці вперше. Якщо захочете – вам на месенджер (неочікувано?) напише і Ромко, і Фець, і Іренка. Розкажуть трохи більше про своє життя. А ви поспілкуйтеся з ними, бо ті історії варто справді варто прочитати.

 Пазлики розмови з Орестою Осійчук

 

Ореста Осійчук – дитяча письменниця, авторка «Абрикосової книгарні», володарка І премії літературного конкурсу «Коронація слова 2013» в номінації «Прозові твори для дітей», володарка відзнаки «Найкращий дебют» порталу БараБука, лауреатка Всеєвропейського конвенту «Єврокон». Народилася в Журавно Львівської області. Цей роман вважає зізнанням в любові своєму рідному містечку. Проживає в Луцьку.

«Мене надихали історії мого дідуся, який працював у Чорторийських шофером», - ділиться Ореста.

До речі, в книзі згадується реальний історичний персонаж – Казимир Чорторийський.

«Все це – клаптики, які я ще пригадую з дитинства, і ці мої родичі і сусіди – Ромко, пані Вербовська, пан Зуб, - оці всі прізвища наче і належать реальним людям, але насправді не мають стосунку до цієї книжної історії», - розказує Ореста.

«Книга – як дзеркало. Якщо ми впізнаємо в ній себе, значить, це наша книга».

«Я розповідаю історію. Я в ній живу і я все це відчуваю. Моїм першим читачем був мій племінник Вовчик, з якого я трошки списувала Міська. Я читала йому уривки і слідкувала за його реакцією. Було й таке, що ми сиділи і плакали разом. Це взагалі перша моя книга, над якою я реально плакала».

«Я ніколи не любила ім’я Місько. Коли ми приїжджали в Журавно, там був вуйко – дуже такий похмурий, ми його всі боялися. Його звали саме так. І от чому я свого персонажа назвала Міськом – не знаю. Ромко – ім’я мого двоюрідного брата, а Іренкою звали мою тьотю. Ці імена насправді з мого життя, вони взялися не просто так. Це якийсь такий «привіт» з мого дитинства. Дуже дорогі для мене імена».

«Я ніколи не звертаюся до якоїсь чітко визначеної вікової аудиторії. Це схоже на момент, коли ти сидиш у кімнаті, поруч сидять читачі і ти їх усіх намагаєшся зацікавити. Намагаюся розповісти так, щоб було цікаво насамперед для мене. Уявляю це як камерну розмову у вузькому колі друзі, але друзі ці можуть бути і дітьми, і дорослими, і старшими людьми».

«Коли писала, надихалася ретро-світлинами».

«Одна причина, через яку я порадила б прочитати цю книжку? (сміється) Ну бо вона – класна».

Коментарі
28 Травня 2021, 07:33
Душевно! І захопливо. У моєму списку до прочитання тепер додалась іще одна книга! дякую!
29 Травня 2021, 05:57
Я дуже радий, що Вам сподобалася книжка моєї любої тьоті Орисі
Коментар
20/06/2021 Субота
19.06.2021
18.06.2021