Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
«Інформаційна війна не менш сильна, ніж та, яка йде на кордонах», – сестри Тельнюк
11:58 04.02.2017

Вони – вокалістки, відомі за кордоном та знані в Україні. Поєднання голосів цих сестер заворожує, а гострота висловлювань вражає. Значна частина текстів їхніх пісень належить видатним українським поетам, серед яких Тарас Шевченко, Павло Тичина, Василь Стус, Оксана Забужко.

Йдеться про заслужених артисток України Лесю та Галину Тельнюк, які цього разу привезли до Луцька оновлену програму «Дорога зі скла».

Район.Луцьк поспілкувався з сестрами Тельнюк перед концертом. Леся та Галина розповіли, як долають спустошеність, чому не можна брати участь в талант-шоу та як українців «вбиває» телевізор.


Ваш дует на сцені вже понад 30 років. Яка у вас була мрія або мета і чи вдалось її досягнути?

Леся. Не знаю, чи понад 30…

Галина. Не на сцені. Це дата, коли ми вже вважали себе дуетом. На сцені ми тоді бували, але ще в різних складах. Вже як виважений дует ми почали виступати після першої «Червоної рути», але все рівно довго ми на сцені.

Звичайно, мрії дитячі або юнацькі, залишаються завжди мріями, тому що життя розставляє все інакше, ставить на свої місця.

Леся. Так, кажуть, якщо мрія здійснюється, то людина потім жалкує про це. Ми не завжди мріємо про правильні речі. В юному віці людина більше думає про успіх, славу.

Галина. В юності живе мрія, щоб натовп кричав твоє ім’я. Потім ти розумієш, що іноді самому важко сказати своє ім’я так, щоб воно було достойно вимовлене. Це не мрія, а мета – бути самим собою задоволеним, і тоді ти живеш по-справжньому. Коли твоя повноцінність виправдовується тим, чого ти досягаєш щодня, і вона зовсім не має нічого спільного з успіхом та його зовнішніми атрибутами.

Зараз у молоді є можливість читати правильні книжки, головне, щоб вони їх знаходили, щоб вони правильно орієнтувались в цьому просторі і правильно визначали свої цілі. Я для всіх молодих письменників і виконавців раджу почитати Варгаса Льосу «Порада молодому письменнику». Це стосується всієї людської творчої діяльності, де він дає дуже правильні вектори, аспекти, як треба рухатися і що таке «ти» в професії.

Хороший письменник – це не обов’язково письменник успішний, хороший співак – це не обов’язково співак, який попадає на «Голос країни». Це не той, хто потрапляє на провідні телеканали або заходить в систему шоу-бізнесу, або в систему, яка не має нічого спільного з мистецтвом, людяністю і з важливими речами, заради яких ти приходиш в мистецтво.

Наші мрії… Я їх не пам’ятаю, вони для мене залишилися милим наївним минулим.

Ваші концерти дуже інтимні, хоча буває багато гострих моментів. Не відчуваєте себе спустошеними після них?

Леся. Спустошеність – це частина цієї професії. Якщо є концерти – є моменти, коли відчуваєш, що ти віддав все і не наповнився. Дуже важливий фідбек від глядачів, як вони сприймають, як реагують, наскільки тонко відчувають те, що ти їм хочеш сказати.

Галина. За чим вони приходять, яка у них мрія, що мріють побачити і заради чого ідуть на концерт. Якщо розважитися – то це не до нас, тоді ми виходимо спустошені, а вони незадоволені. Якщо вони ідуть за наповненням і за обміном душевних якостей і цінностей, то тоді і вони наповнені, і ми, але це не завжди співпадає. Як правильно сказала Леся, це частина професії.


У вас є способи подолати спустошеність та наповнити себе?

Леся. Ми себе наповнюємо роботою і новими піснями – це те, що формує нас і те, що є в нас самих. Спустошеність буває після дуже великого успіху: ти відчуваєш себе просто виснаженим і мусиш шукати нові резерви для поновлення. В основному, вони приходять до тебе знову з Божою ласкою і через творчість.

Значна частина вашої творчості – це вірші відомих українських поетів. Як ви їх обираєте?

Леся. По-різному буває. В основному, приходиш від поета до поета підсвідомо: ти так не плануєш, а воно так виходить. Різні поети тебе приводять різними стежками до якогось глобального величезного поета.

Всі поети, яких ми співаємо, нам цікаві, а їхня поезія сучасна і наповнена тим, що потрібно сьогодні.

Галина. До Оксани Забужко ми прийшли через книжку «Музей покинутих секретів», зовсім не через поезію, хоча ми її знали, як поетесу, дуже давно.

Пам’ятаю, коли перший раз її почула, ще вчилась в університеті. Я слухала живу молоду поетесу і це було щось абсолютно нове, приголомшливе. Це як раптом побачити Ніагарський водоспад серед білого дня, десь зовсім не в тому місці, в якому він знаходиться. Писати пісні на вірші Оксани Забужко Леся стала вже через 20 чи 25 років після того.

«Музей покинутих секретів» – це була та книга життя і це були ті секрети, які нам відкрили Оксану. Ми стали знову її читати, як поетесу, і захотілось озвучити її вірші, тому що весь роман її, як письменниці, вже звучить. Він наповнений фарбами, звуками, правдою, тим, що ти знав, про що ти хотів кричати і не знаходив слів, а от вона їх знайшла. Вона справді геніальна письменниця, поетеса та філософ.

Поет не приходить просто. Таке буває лише в поодиноких випадках, так, як з Ірою Цілик, наприклад. Ми спочатку написали «Повертайся живим», а вже після цього я читала її оповідання. Спочатку вразив вірш, тому що він резонував з тим часом, з тим моментом, з тим болем, який був тоді у всіх нас, і залишається.

Леся. Резонанс з часом дуже важливий. В поезії дуже тонко відчувається – є він, чи нема.


Ваш альбом і ваш тур «Дорога зі скла» пов’язаний з віршами Оксани Забужко. Вибір тематики зумовлений станом України чи вашим внутрішнім станом?

Галина. І тим, і тим, тому що ми себе ідентифікуємо, як справжні українки, живемо в цій країні і нам все болить. Можливо, не так конкретно і відкрито, як це боліло Шевченку, який нам всім заповідав «В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть». Так має жити кожен патріот, кожна людина повинна «в останню тяжкую минуту» молити Бога за ту землю, на якій вона живе.

Він уклав це в декілька слів, які пробивають, як куля, наскрізь і будять тебе: чого ж ти навіть не у важку хвилину, а в хорошу, радісну не молиш Бога за цю землю і за кожну людину, яка тут живе. А зараз це дуже актуально – за пролиту кров, за величезну драму і трагедію, яка відбувається.

В Оксани Забужко, коли ми працювали над альбомом, вишуковувалися філософські аспекти, але говорилося багато про любов, про те, що ми повинні оновлювати себе і шукати в собі резерви справжності для того, щоб жити на цій землі.

Леся. Дуже багато треба зробити для оздоровлення нації в культурному сенсі. Є велика проблема спотворення культурних цінностей. Через це самоідентифікація падає. На жаль, нація культурно зовсім розвивається, її наповнюють не тим з телевізорів і радіо.

Ви досить різко висловлюєтесь і про талант-шоу, і про шоу-бізнес. У вас не з’являлось бажання створити свою школу, щоб поділитись досвідом, показати, якою має бути справжня українська культура?

Леся. Можливо, ми до цього прийдемо. Думаю, що колись цей час настане. Поки що ми активно зайняті своєю справою. Дуже багато серед молоді вишуковує справжнє зерно, а не пластмасову підміну і для таких людей ця школа потрібна.

У вас зараз триває концертний тур. Помічаєте різницю, ви стали більш затребуваними тут, ніж за кордоном?

Галина. Це ми затребуємо цю землю. Не знаємо наскільки затребувані ми, але прагнемо бути більше тут, їздити на Схід і в усі можливі міста, бо ми знаємо, що це необхідно слухачам.

Леся. В першу чергу, ми потрібні зі своїм словом на своїй землі. Особливо зараз, коли іде війна і культурно-інформаційний фронт весь в дірках від куль. Цей простір треба оновлювати, наповнювати, зачищати і робити його своїм.

Якщо говорити про закордон, чи є якісь держави, з яких українська культура може взяти приклад, щоб стати кращою, щоб телебачення стало кращим?

Леся. Багато є держав, звичайно. Вони виживають за рахунок того, що в першу чергу зберігають свою культурну ідентифікацію, на культурні програми там виділені дуже великі бюджети.

Навіть маленька Австрія, якщо я не помиляюсь, має 300 з чимось театрів. Ні, більше, там тисяча приблизно. А в нас на всю Україну оперних театрів скільки? Якщо цей простір не буде захищений з державного боку, то людськими ресурсами не закриєш всі дірки. І ми як би не хотіли, лягати на амбразуру сил вже не буде.

Мають бути культурні програми, вироблені урядом, має бути захист свого культурного інформаційного простору, ті самі квоти, так, як у всіх країнах, як у Франції...

Галина. Польща, наприклад…

Леся. Коли інформаційний простір захищений. Та ж Америка. Спробуйте туди приїхати на гастролі. Профспілка не пускає нікого, бо це прирівнюється до того, що хтось забирає у їхніх артистів роботу. В нас можуть приїжджати хто завгодно, захисту нема ніякого і над цим треба працювати.

Галина. Але для цього ті, хто керують цією країною, повинні це розуміти. На жаль, не розуміють. Я десь це вже говорила, що всі ті, хто керують Україною, виховані на радянському культурному кремлівському смітнику, тому вони навіть не розуміють, що відбувається. Люди, вбиті на фронті, стають статистикою, а скільки поколінь убито телевізором і цей процес триває.

Ми не гостро виступаємо проти «Голосу країни» чи талант-шоу, просто складається враження, що це спеціальна інформаційна війна на знищення молоді. Не може українська пісня виконуватись в афроамериканській манері. Афроамериканці не співають своїх пісень чужими голосами.

Всі політики сидять на концерті «95 кварталу» і в цей час єдина філармонія на весь Київ, де живе понад 4-5 мільйонів людей, порожня. Досить рідко буває, щоб вона була переповнена на виступ якогось першокласного світового музиканта. Такі «перекоси» в нормальній державі бути не можуть, це говорить про те, що люди культурно абсолютно безграмотні.

Весь час у нас запитують, як вам живеться, зупиняючи колесо цього танку безкультур’я, який суне і суне. Тому комусь видається поезія Оксани Забужко складною, або Шевченка незрозумілою.

Всі першокласні музиканти Англії, Америки працюють не зі своїми текстами, їхні тексти потім може з’являються, але починають усі з класики. Вони до неї звертаються, вони її знають і вони розуміють про що говорять.


На вашу думку, кількість розважальних програм у медіа просторі потрібно зменшити, щоб люди стали більш культурними та освіченими? Часто люди виправдовуються тим, що їм треба розслабитись, занадто складно сприймати поезію і простіше дійсно піти на концерт «95 кварталу».

Галина. Людей змусили розслаблятися. Як добре керувати нацією, яка весь час розслаблена і гигоче, яка недоумкувата. Постійно розслаблена людина – не сповна розуму. Всі реклами говорять тільки про те, що треба «отдохнуть». Ніде не говорять, що треба думати, шукати щось в собі та ставати кращим.

Говорять: зробіть своє тіло кращим, «дуй» в зал і влізь в сукню до Нового року. Жодної реклами я не бачила, яка б закликала, щоб людина книжку відкрила, щоб вона слухала музику чи відвідала галерею. Про це не йдеться, хоч там значно дешевше, ніж платити за гиготіння перед мільйонерами, які вважають цей народ за повних лохів і бидло, з якого можна лупити гроші, не дуже навіть напружуючись.

Я не знаю, може вони ходять потім і сповідаються, але я переконана, що це абсолютно холоднокровне заробляння грошей на лохах, яких вони з нас роблять. Ми перестаємо бути народом, ми стаємо електоратом, глядачами.

Леся. Я би також радила просто менше дивитись телевізор, більше читати.

Галина. А якщо дивитись, то хороші фільми.

Леся. Або якісь наукові передачі, бо ми повинні зараз пам’ятати: інформаційна війна не менш сильна, ніж та, яка йде на кордонах. Якщо це усвідомлювати, то все стане на свої місця.

Повернемось до творчості. Ви завжди виконуєте пісні наживо. Чому для вас це так важливо і чи засуджуєте тих, хто співає « під фанеру»?

Леся. Ми можемо тільки свідчити факт, якщо ми його знаємо, а засуджувати… Це їхня справа, але я вважаю, що так не можна, бо ти обдурюєш людину, яка приходить і слухає тебе.

Галина. А якби м’ясник на базарі продавав шматок м’яса дуже гарного, але з пап’є-маше. Його б убили, розумієте, тут же. А в мистецтві вважається, що це жанр, який приносить лише розвагу. Така складова брехні, в яку нас втягують, в якій нас змушують жити, світ неправди, утопія щастя, якого насправді немає. Людина намагається знайти заспокоєння і цим користуються.

Не було б жодних «фанерників», якби цього вимагав слухач. А слухач не розрізняє перше за своєю неграмотністю і необізнаністю, тому що він не знає як звучить живий спів, тому що він не ходить в філармонії і оперні театри. І друге, справді бажання розслабитися дозволяє слухати це.

Леся. Музика викликає живі неповторні емоції, що викликають і в глядача, і в виконавця хвилі, які можна порівняти з молитвою в храмі, особливо, якщо йдеться про високу духовну поезію. Шкода, що люди цього не мають, бо це може дати лише живе виконання, живий спів і живий обмін цими енергіями з глядачем.

Тобто Ви вважаєте, що живе виконання сприймається, як наповнення себе і наповнення глядачів?

Леся. Звичайно, це енергія, яку ти віддаєш і потім отримуєш. Звук – це сила, яка з тебе виходить по-справжньому. Сила, енергія і частина душі, яка летить в зал до цих людей, особливо коли це з хорошою думкою.

Елементарний приклад, я читала колись в пресі про дослідження – навіть якщо на фермі коровам ставити класичну музику, то надої збільшуються в 3 рази. Якщо на корів це впливає позитивно, то на людей це впливає суперпозитивно.

Просто люди себе обмежують, забирають в себе цей кайф, цю насолоду, вони просто не знають, що вони можуть вийти і…

Галина. Самі сотворити інакший світ. Після цього вони сваритися вдома не будуть зі своїм чоловіком або дружиною, не будуть кричати на дітей. Такі концерти тебе вивищують і очищають. Після них просто відчуваєш цінність життя і буденні погані речі зникають.

Я знаю це зі свого досвіду. Після концерту Валентина Сильвестрова я тиждень слідкувала за тим, що думала, а не тим, що говорила.

Леся. Після концерту, я пам’ятаю, народились нові абсолютно надзвичайні пісні. Хороша музика і прекрасне мистецтво дає дуже сильний поштовх тобі розвиватися і наповнює дуже високим станом. Бог через музику любить людей, він жаліє їх і дає їм радість на землі.

Галина. Після якогось концерту, коли перші «Дороги зі скла» були, до нас підійшла хороша поетеса, я її дуже люблю. Тоді в неї був момент застою і після концерту перші слова її: «Боже мій, спасибі дівчата, ви мені нагадали що я поетеса. Спасибі вам, я побігла писати вірші». Я зараз за нею слідкую і реально в неї життя змінилося.

Навіть коли людина вже втрачає повністю свою енергію, як та жінка у якої син загинув в Дебальцеве музика допомагає. Вона подзвонила на ефір і сказала: «Спасибі вам, що ви мені і отаким матерям, як я, даєте можливість далі жити». Ми плакали з Лесею прямо в ефірі.

Я не уявляю, як люди, які пережили справжню трагедію страждають в інформаційному просторі. Більшої трагедії бути не може, ніж поховати свою дитину. Якщо людина після слів нашої програми Шевченка знаходить далі сенс життя, це величезна відповідальність і справжнє щастя.

Леся. Так, звичайно, їм треба підтвердження того, що жертви не даремні. У виступах розважальних колективів ти цього не знайдеш, скоріше навпаки. Людина когось втратила, а тут далі продовжують її веселити в п’яному угарі. Треба мати хоча б відчуття коректності й солідарності, треба пам’ятати, що наша країна воює.


Наскільки відрізняються емоції глядачів, коли ви виступаєте на Сході і коли ви виступаєте в Західній Україні?

Леся. На Сході особливі люди, там за цим страждають, вони такі спраглі.

Галина. Їм не давали це всі роки незалежності, їх обмежували, забирали в них все українське, пояснюючи тим, що вони всі «русскоязычные», їм це не потрібно, їм це чуже.

Ми в Донецьку виступали буквально перед його захопленням з програмою «Дорога зі скла» і люди казали: «Где вы были раньше?». «Якби ми це чули раніше, війни не було б, ми були б інакші». А це ж неможливо було виїхати з концертами, ми все пробивали своїми силами.

Леся. Вони спраглі до цього, в них такі просвітлені очі. Приходять у вишиванках, бо для них зв’язок з українським дуже важливий.

Ми були в прифронтових містах – Краматорську, Сєвєродонецьку і бачили цих людей. Вони наскільки відрізнялись від сірої маси, які…

Галина. По яким проїхалась інформаційна машина і назавжди їх розпластала, які вже не розуміють, що відбувається. Ті, що живі, звісно, з зовсім інакшими очима.

Леся. Так, світлі, просвітлені. І ми віримо, що так і буде, тому що інакше бути не може. Жертви не даремні. Треба працювати і в спільній роботі глядачів та виконавців Україна буде українською та культурною країною.

На які емоції ви сьогодні очікуєте від луцького глядача?

Леся. Передбачити складно, це невдячна справа. Ми дуже любимо Луцьк і лучан. Знаємо, що вони тонкі слухачі та глядачі й будуть вимогливо слухати те, що ми їм запропонуємо.

А запропонуємо ми сьогодні вірші Оксани Забужко, Тараса Шевченка, також будуть прем’єри. Думаю для луцьких глядачів, навіть для тих, хто чув уже цю програму, у нас є сюрпризи.

Галина. «Дорога зі скла» звучала тут досить давно і зараз її інакше сприймуть, тому що ми змінилися і глядач змінився. А як буде, так буде.

Треба просити сили, щоб ми могли дати те, за чим прийдуть люди. Якщо за мистецьким хлібом, то треба його достойно випекти, достойно подати і нагодувати всіх, щоб справді хоча би якийсь час було легше, сильніше й впевненіше жити.


Юлія КАРМАНСЬКА

Фото Романа ДОМБРОВСЬКОГО

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу lutsk.rayon@gmail.com

Коментарі
23 вересня
Сьогодні
Вчора
21.09.2017
Loading...
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин