Історія першої луцької дискотеки

Якими колись були луцькі дискотеки? Коли та де відбулася перша дискотека в нашому місті і хто «крутив» музику для любителів такого відпочинку?

Про це  та багато іншого написав дослідник Артур Ґаутама у своєму блозі.

Думаю, кожен з нас чув від старших, що дискотеки – це щось ненормальне, а от колись все було культурно, бо люди ходили на танці. Мені, як і багатьом моїм одноліткам, доволі стереотипно здається, що дискотеки почали крутити за рік-два до здобуття незалежності. Але чи так це?

Думаю, мені не варто розповідати, що дискотеки з’явилися не в СРСР, і що їхнє проникнення на терени колишнього Союзу відбулося значно пізніше від моменту створення. Тепер інше, коли ж дискотечна культура проникла до нас? Першими у цій справі були прибалти, саме в тих країнах стали проводити дискотеки на початку 1970-х років, а далі цей спосіб відпочинку з’явився і в інших республіках. На диво, але швидкість з якою поширювалися дискотеки, просто вражала. Зазвичай місцем проведення дискотек ставали кінотеатри, будинки культури, гуртожитки і навіть бібліотеки.

«На думку Федерального союзу німецьких дискотек і танцювальних залів, перша дискотека в сучасному розумінні, тобто без живої музики і з обов'язковою участю діджеїв, з'явилася 19 жовтня 1959 року в місті Ахен на місці ресторану «Scotch Club», власник якого австрієць Франц-Карл Швендінгер повністю змінив формат закладу, перетворивши його в «Jockey-Tanz-Bar». Швендінгер запросив ведучого, який оголошував назву чергової музичної композиції і вів живий діалог із публікою.  До цього диск-жокеї працювали тільки на радіостанціях. Джерело: ru.wikipedia.org», - дає довідку дослідник.

Зрозуміло, чому молоді так прийшлися до душі дискотеки, адже це була одна з форм протесту проти звичного дозвілля – безлічі гуртків, обов’язкових секцій, звітних концертів тощо. Молодь потребувала чогось неформального, чогось інакшого. Дискотеки дозволяли відпочити після робочого тижня, дізнатися про новинки в світі музики, поспілкуватися з однолітками.

Дискотеки були двох типів – професійні та аматорські. Як не дивно, але аматорські були в рази потужнішими, цікавішими, якіснішими.Чому, спитаєте ви? А все тому, що під професійною мається на увазі, що був штат працівників і сама дискотека була платна. А от аматорська була зроблена на волонтерських засадах і кожен намагався допомогти чим міг. Також аматорські дискотеки не були регулярними, а тому у їх організаторів був час підготувати якісну програму, а не весь час грати одне й теж, аби оплатити оренду і тд.

Дискотеки проводили під наглядом державних органів. Уявіть собі, щоб провести дискотеку, потрібно було отримати 4 підписи: затверджуючий керівника організації, погоджувальний партійних і профсоюзних органів та реєстраційний підпис Єдиного наукового методичного центру культурно-освітньої роботи. Звісно ж кожен з цих органів не міг обійтися без власних правок сценарію.

Ви зрозуміли, що підготувати якісну програму було нелегко, довго і марудно. Тим не менше, п’ятеро хлопців з Луцька все літо 1978 року старанно працювали над програмою першої в місті дискотеки. Уявіть, яка на них лежала відповідальність, адже потрібно було вгодити не лише молоді, а й державним органам, і все це одночасно. Серед організаторів були: Юрій Ілясикевич, Володимир Альошин та ще троє, імена яких поки невідомі. Юра був організатором цього всього. Володя відповідав за слайди, помагав йому його брат – Павло Пастушенко, керівник аматорського фотоклубу «Промінь».

Між піснями диск-жокей (Dj) розповідав про трек, який гратиме, та про автора. Показ слайдів був невід’ємною частиною дискотек тих часів.  Показували зображення альбому, а під час пісні показували тематичні зображення або відеофрагменти  з фільмів та мультфільмів. Окрім слайдів використовували світомузику для надання дискотеці ще більшої театралізованості. Цікаво, що слайди дозволялося знімати далеко не з усіх джерел.

У наш час підібрати плейлист і інформацію про альбом та виконавця не є великою проблемою, а тоді це було щось на грані. Окрім цього, існували норми до пісень. Музику дозволялося брати лише з вітчизняних платівок, державних теле- та радіопередач. Але і це було не найважче. Уявіть собі, дозволялося лише 20% західних пісень, 30% з соціалістичних країн, та не менше 50% вітчизняної музики. Думаю, ви знаєте, що в середині 70-х дискотечної музики в СРСР майже не було.

Після цілого літа роботи над програмою, після отримання усіх дозволів, у вересні місяці хлопці провели першу в місті дискотеку. Провели її в Будинку культури (нині – Палац культури Луцька) в фойє на другому поверсі. Під час дискотеки окрім того, що розповідали про музику, проводили різноманітні конкурси та вікторини. Це робилося під музичний супровід, тому одні продовжували танцювати, поки інші спостерігали за конкурсами.

Володимир Альошин, мій дід, брав участь в організації дискотеки ще близько двох місяців, після чого переїхав у Мукачево. Юрій Ілясикевич в 1990-х виїхав до Франції, історії інших трьох хлопців, як і їхні імена, невідомі.

Цікавий той факт, що Сергій Мінаєв, який вважається першим і найвідомішим диск-жокеєм СРСР, почав організовувати дискотеки лише у 1980 році, тобто через два роки після Луцька.

Використання цього матеріалу без дозволу автора заборонене. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інтернет-видань.