Перший: як піднімали синьо-жовтий прапор над Луцькрадою

Щороку в Україні відзначають день національного прапора. 23 серпня у Луцьку біля міськради урочисто піднімають синьо-жовтий стяг, кажуть палкі промови і згадують історію полотнища.

Не усі сьогодні знають, але вперше у новітній історії національний прапор над приміщенням Луцької міської ради підняли не у час офіційно проголошеної незалежності, а ще 15 липня 1990 року. Про це виданню «Район. Луцьк» розповів тодішній голова Луцького міськвиконкому, багаторічний очільник міста Антон Кривицький.

- Антоне Федоровичу, наскільки відомо, у 1990 році відбулися чергові вибори до Луцької міської ради…

- Так, вони пройшли 4 березня. До речі, тоді в раді було більше ста депутатів. Я був кандидатом по третьому округу, це в районі ДПЗ кілька багатоповерхівок. Виборча компанія була довгою, і я щоразу після роботи сідав на машину і їхав туди. Заходжу в квартиру. Кажу: я Кривицький, голова виконкому. А тоді – не те, що зараз – в обличчя чиновників так добре не знали, місцевого телебачення не було. Кажу: «Добрий день. Я Кривицький, голова». «О! Голова – заходьте!» І виставляють – хто чай, хто каву... Поговорили.  Кажуть: будемо за вас голосувати. А я – в іншу квартиру. Так я обійшов десь, по-моєму, 140 квартир. Особисто. А на виборах набрав 87% голосів.

У раді вийшло так, що комуністів пройшло 56 чоловік, а інші, як тоді казали – «рухівці». На першій сесії 4 квітня депутати мене вибрали головою міськради і головою міськвиконкому.  

- Ви тоді були ще членом Компартії?

- Так. Але у мене був конфлікт з партійними керівниками в області. Мне через це не призначили першим секретарем міському партії, як того вимагало правило, заведене Горбачовим: першим секретарем в місті має стати той, кого вибрали головою ради. Але мене не призначили. Натомість взяли людину з освітою агронома. Мені тоді Володимир Федоров, тоді був головою Волинської обласної ради, а пізніше працював послом України в Росії, сказав: «Ти ніколи не будеш першим секретарем. Бо для того треба вміти дупу лизати. А ти цього не вмієш. Іди працюй».

- А коли рада вирішила прапор підняти?

- Ще тоді на першій сесії у квітні депутати прийняли рішення вивісити синьо-жовтий прапор на вежі Луцького замку. До речі, тоді ще багато рішень прийняли. Наприклад – звернутися до Верховної ради УРСР з вимогою визнати національну символіку державною, відзначати релігійні свята Великодня і Різдва як державні тощо.

А прапор на будівлі міськради піднімали вже у липні, під час другої сесії. Хоч тоді, до слова, на сесії ради синьо-жовтий прапор уже був встановлений за спинами членів президії. Кличуть мене депутати, які ініціювали це рішення: «Ви з нами, чи не з нами?». Кажу: «З вами!. Я ж з народом. Я подам на голосування, підтримаєте – все».  Тоді, аби на депутатів і на мене вплинути, зібрався натовп біля приміщення, чоловік 600-700.

Ставлю на голосування – не проходить. «Зарубали». Але не всі зʾявилися. Перерва, підходить працівник, каже – там вас народ кличе. Виходжу – люди злі. А там багато справжніх активістів було, які немало натерпілися від радянської влади. Дійсно патріоти, не те що зараз… І давай мене шарпати за піджак. Кажу: «Чекайте. Чого ви спішите? Я зараз попрацюю, все буде добре».

Пішов, викликаю комуністів і кажу: «Або проголосуєте, або підете туди, де тільки що був я. Вийду до людей і назву усіх хто не голосував».

Вернулися на сесію. Знову ставлю питання про підняття національного прапора. Пройшло. Знову кажуть: вас народ кличе. Я виходжу – мене схопили, давай «качати», підкидати в повітря. Ото, думаю, правду кажуть: від ненависті до любові – один крок (сміється)

До речі, це був другий в Україні  після Львова прапор, піднятий над міською радою.

На фото: під час підняття прапора над Луцькрадою. (Фото з книги "Волинь: 90-ті роки ХХ століття") 

На фото: Антон Кривицький (праворуч) на сходах міськради після прийняття радою рішення підняти синьо-жовтий стяг (Фото з книги "Волинь: 90-ті роки ХХ століття")

- Часто тоді брали участь у народних зібраннях?

-  Так. Взагалі, часи були особливі. Памʾятаю, коли ще війська не вивели з Афганістану, зібралися люди на мітинг, на площі перед обкомом партії. Всі у виконкомі поховалися, світло погасили. То було восени. А я на мітинг пішов.

Народу багато, виступають активісти. Євген Шимонович, памʾятаю, зокрема. Тоді про Афганістан мова йшла. Потім мені слово дають. Я починаю виступати, і тут з натовпу крик: «А де ваші сини служать???». Кажу: «На жаль, в мене тільки дві дочки». І тут інший голос, вже веселий, з жартом: «О, то ви нещасна людина!». І вся напруга якось зникла…

До речі, пригадую, тоді пресою «гуляла» інформація, що найвища посада людини в Союзі, син якої служить в Афганістані – це  інструктор ЦК Компартії Білорусії. Якось до болю нагадує сьогоднішню ситуацію…

А ще якось було, під час мітингу з нагоди Акту Злуки 22 січня. Коли виступав, крикнув людям «Слава Україні!». Не всі зразу і зреагували – не чекали такого від мене. Пауза така… А потім як грянуть «Героя слава!!!»

Записав Юрій РИЧУК