«Де співають – там свято», – музикантка Тетяна Ціхоцька. ІНТЕРВ'Ю

Волинська  співачка та композитор Тетяна Ціхоцька  сама співає з дитинства, а зараз навчає співу у власній дитячій музичній студії «Жайворонки». А ще співачка не любить, коли українське показують як щось нецікаве і низькопробне, тому свої шоу намагається презентувати на найкращому рівні. Журналістам Район.Луцьк Тетяна Ціхоцька енергійно та відверто розповідала про музику в своєму житті, авторські проекти та найближчі творчі плани.

Коли зрозуміли, що хочете пов’язати своє життя з музикою? Співаєте, напевно, з дитинства?

Звичайно, з дитинства. Я й не знаю, коли не хотіла без музики жити, тому що скільки себе пам’ятаю, то співала чи вголос чи про себе. Співала з трьох років зі всіма за столом, у колі родини, при всіх святах. Раніше не було свята без пісні, зараз такої традиції, на жаль, немає. Часто питали, звідки знаю стільки пісень – звідти й знаю. Усі пісні фактично знаю з дитинства, тому що раніше було чути де свято. Де співають – там свято. Навіть коли поперебиралися вже в багатоповерхівки, завжди знали, що на якомусь поверсі свято, бо люди співають. Це не був п’яний спів-вереск, люди отримували від цього задоволення. Це була культура, це була традиція. У моїй родині на кожне застілля чи то Різдво, чи будь-які уродини завжди закінчувалося співами. Коли всі діти – мої брати, сестри втікали від столу бавитися, я залишалася при столі співати.

Тетяна Ціхоцька на проекті «Наш Івасюк» у Луцьку

У нашому будинку був баян і була гармошка, то я на них і «пілікала»,  грала програш з пісні «Несе Галя воду» з репертуару Тріо Мареничів, поки батько не сказав «йди вже на якийсь гурток». У третьому класі я пішла у Палац учнівської молоді, раніше це був Палац піонерів. Враховуючи, що у мене був інструмент баян, то й пішла на баян. Мій батько теж колись навчався гри на баяні, поки його не зловили у кінотеатрі, а не на уроках. Його покарали, а він у відповідь влаштував нещасний випадок своєму інструменту – падіння з шафи.

Я була у дитинстві мала, дрібна, а баян – важкий. Мені запропонували більш жіночий інструмент, і я взялася за не менш важкий інструмент – бандуру. Фактично не вміла на ній грати, але мала хорошу музичну пам'ять, тому легкі пісеньки підбирала на слух. Звичайно, тривати це довго не могло, тому, як правило, я співала, тримаючи бандуру в руках. Нотну грамоту вчити була змушена, щоб вступити в музичне училище. Цей подвиг сотворила зі мною Марія Іванівна Лукач, з якою ми товаришуємо і досі.

Хто помітив Ваш талант і допоміг його розвивати?

Батько. Він запитав чим би я хотіла займатися, і я чітко відповіла, що співати чи грати на якомусь інструменті. Просто я тоді не знала про існування музичних шкіл. Я була ще зовсім малою. Тоді й з’явилася надія. А допомагали мені розвиватися всі мої вчителі, кожен щось лишив для мене. Коли пішла в загальноосвітню школу, то думала, що усі діти співають. Коли почула, спів однокласників на уроці музики, не такий вже й приємний для вуха, зрозуміла, що такими здібностя, як голос, наділені далеко не всі. Все одно ми усі разом ходили колядувати, усі разом кричали, хто правильно, хто не зовсім.

У родині не було відзначення : «Таня гарно співає», тому що співали всі. Жодного з родини я не знаю, у кого б не було слуху чи гарного голосу. Співали завжди щонайменше на два голоси. Мама, коли в’язала, завжди співала. Я ж поруч крутила клубки ниток. Мама завжди вимагала, щоб я  співала  в два голоси з нею. Для неї це не було чимось оригінальним. Це зараз я вчу дітей співати у два голоси. Тоді це було нормою. Якщо я переходила на мелодію, бо мелодія завжди гарніша, то мама цокала спицею по голові «Куди ти пішла? У тебе нижній голос».

«На уродини до Лесі»

Про те, що співаю краще, ніж усі інші, я дізналася лише в школі. Коли вчителька повідомила, що я співатиму на шкільному святі, то я думала, що помру. Я не спала, це був страх публічного виступу. Хоча вдома завжди просили, чого я дуже не любила, «Таня заспівай». Хто б не прийшов, Таня співала. Виступ так і не відбувся, але це було смерті подібно настільки я боялася публічного виступу.

Зараз Ви самі створили дитячу студію «Жайворонки». Розкажіть, будь ласка, про неї детальніше. Що стало причиною її створення?

Таке рішення було свідомим і визрілим. Мене і раніше просили індивідуально позайматися з дітками, бо у мене є сценічний досвід, я була членом журі дитячих конкурсів і сама свого часу об’їздила багато пісенних конкурсів. Взагалі, назвемо усе своїми іменами. Увесь цей дитячий шоу-бізнес, у якому прагнуть опинитися діти, а ще більше їх батьки – це каліцтво для дітей.

Я довгий час свідомо не займалася з дітьми. Усі одразу хотіли, особливо коли з'явилася «Коляда…» , щоб діти там виступали. З часом я почала готувати окремих дітей, їх було деколи і забагато, тому мене почали звинувачувати, що мій концерт перетворюється в дитячий. Діти повинні вчитися, але має бути межа, яка не допускає запалювання «зірочки». Слава – це випробування не для дітей. Діти, які зловили цю «зірочку», побувавши на телевізійному проекті, вони не розуміють, що усі проекти створені тільки для того, щоб ми не відходили від екранів, а телевізійники на цьому заробляли гроші. Ці діти потім повертаються до школи, ці діти повертаються на землю, вони не розуміють, що «свято» скінчилося. Батьки часто свої нереалізовані таланти хочуть реалізувати у своїх дітях. Мені шкода цих дітей.

В 2012 році отримала диплом магістра за фахом «Музичне мистецтво», з кваліфікацією магістра музичної педагогіки, викладача естрадного співу. Тема магістерської праці — «Український дитячий музичний фольклор — духовне джерело виховання особистості» . Це було додатковою сходинкою, яка давала впевненість, що я маю вже право працювати з дітьми. Нам вже пішов шостий рік, а я кожен день з цими дітьми вчусь і здобуваю досвід. Досвід з книжки не візьмеш. «Жайворонки» – це окреме життя, яке не дає мені «закиснути». Я колись казала, що нізащо не піду вчитем до школи. Для мене практика була просто катастрофою. Тепер без цих дітей я не можу жити. Вони неймовірні, вони дають стільки енергії до життя, стільки позитиву, що це просто моє щастя.

Які умови необхідні для того, щоб потрапити в студію?

Чесно кажучи, ніяких. Просто бажання співати і розвиватися в музиці. Ну і вік – завжди наголошувала, що запрошую діток віком від 6 років, але ведуть від 4. Чим раніше, тим краще. З досвіду можу сказати, що спостерігається деградація. Дитина з природним вродженим слухом – це рідкість сьогодні. Я мовчу про ритмічність. Діти аритмічні, особливо хлопчики. Раніше б сказала: «Як ти в армію підеш? Ти ж марширувати не зможеш». Не всі, звичайно.

1

З «Жайворонками»

Перший набір, який у нас був, то можна було сісти і плакати. Спостерігаю, що діти не вимовляють половину алфавіту. З дітьми не розмовляють, діти не вчать віршики, їх не «гоцають» бабусі. Нас усіх гоцали і на колінах, і в руках – ми ритмічними й повиростали. Матусі цього сьогодні не знають, дітям не співають колискових, легше щось в інтернеті знайти і включити  – нехай слухає. Часто такі колискові є художніми творами аж ніяк не для засинання. Я виношую мрію записати колискові, просто не вистачає часу, але вже давно зібрала народні колискові і записала пробну версію. Мене на це підштовхнула одна сімейна пара, попросили записати колискові, для своєї дитини, бо ставили диск з колядками. У мене навіть були пробні диски, то кажуть, що «діє» – засинають.

Є діти, яких батьки хочуть якнайшвидше побачити на сцені, однак не у всіх є до цього здібності…

Є працьовиті діти із слабшими здібностями, а є талановиті діти, які, як правило, ліниві. Їм багато прощається, але приходить час, коли з ними треба починати усе з початку. Деякі мої учні кажуть, що вже вміють співати – я не можу сказати, що вмію співати! Тоді я читаю лекцію про те, скільки років і як вчилася співати я.

У мене в училищі був такий викладач, то він просто сідав, і я йому давала концерт. Співала пісні Оксани Петрусенко чи не цілий альбом. В кінці він цілував мені ручку і дарував оплески… Отакі були мої перші уроки вокалу. Я згадую його все життя, це Іван Секлій заслужений артист України. Він мені не робив жодних зауважень, а його поради швидше були смішними, але він вселив в мене віру, що я таки повинна співати.

Великий досвід я jтримала і в студії звукозапису «Олекса». Ніщо так не навчить співати, як робота в студії і зауваження професійного звукорежисера. В той час комп’ютерів в студіях не було і відповідно співали ті, які обов’язково мали слух, ну може не у всіх ідеальний, але програму, яка б виправляла фальшиві ноти навіть уявити не могли. Зараз без неї ніяк. Наші жайворонята теж час від часу записуються в студії звукозапису. Тепер все, що знаю, намагаюся віддати дітям. Сподіваюся, вони оберуть свій шлях в музиці, бо це прекрасне життя, хоча, музика потребує самовіддачі.

Які поради дали б батькам, діти яких хочуть співати?

У будь-якому випадку треба вчитися. Ми вчимо співати, ми даємо можливість здобувати сценічний досвід. Що найважливіше – ми даємо дитячий репертуар. Дитячого пісенного репертуару у пострадянському просторі фактично не створено. На усіх вокальних дитячих конкурсах це є проблемою. Це часто низькопробні, «скачані» фонограми. Співати про нещасне кохання в 11-12 років… Це просто біль,  коли на сцену виходять діти в колготках в сіточку, з нафарбованими устами, віями, у відвертих сукнях… Це не дитина… Такі дитячі вокальні конкурси я називаю «імені педофілії та плагіату». І коли мама тішиться, що вона зробила таку «зірочку», то їй швидше, тепер треба боятися за цю дитину.

Я можу запевнити, що не є консервативною. Проте, у світі є досвід, коли дитина все ж залишається дитиною. Наприклад, дитячий конкурс «Sanremo». Є дорослий конкурс, а є й дитячий. Там діти – це діти. Ніхто не допускає диких макіяжів. Там діти схожі на дітей. Вони виконують свої пісні під супровід оркестру. Там ніхто не бавиться з музикою. Там  вчаться, і це коштує дуже дорого. У нас як співав Тарас Петриненко, вже не має кому слухать пісні, бо всі співаки.

Творчі люди важко пережили події Майдану. Відомо, що у той час різдвяне шоу «Коляда з Тетяною Ціхоцькою» не відбувалося. Як події Майдану вплинули на Вас? І чому все таки вирішили відновити «Коляду...» ?

Ну як без «Коляди». Різдво ніхто не відміняв. Це було не відновлення а продовження традиції.. А 2015 року  було не до співів. То була війна. І всі переживали біль за країну. Це був період, коли ніяких заходів не відбувалося. Я і наші артисти були солідарними з сім’ями загиблих, які в ці святкові різдвяні дні переживали горе. Наступних два  роки поспіль ми організували два концерти в один день. Один був повністю благодійний для родин та учасників АТО. Ми зібрали кошти, які пішли на потреби родин загиблих. Ініціатором благодійного концерту була громадська організація «Меценати для солдата» в особі Руслана Теліпського. І зараз я вдячна йому за запрошення до реалізації його чергового проекту, який передбачає запис пісні та створеня відеокліпу за участі членів родин загиблих воїнів.

А як змінилася «Коляда…» за роки існування?

Змінилася. Кожен рік щось міняється: пісні, костюми, учасники, гості. Але в цілому основна режисерська канва є сталою.

Перший концерт «Коляди» був в одне відділення, в основі програми були пісні з однойменного аудіо диску, що я випустила записавши в Тернополі з Андрієм Качало. До альбому, як і до програми концерту, увійшли пісні, які знала з дитинства, з училища, адже навчалася на диригентсько-хоровому відділі. Доступних матеріалів було дуже мало. Тільки з роками з’явилися книжкові форуми, почали з’являтися збірки народних пісень. Одного разу навіть знайшла своїх дві пісні, бо часто знаходила слова, а музику писала сама. Ця музика дуже схожа на народну, тому й не здогадуються, що я її сама написала. Репертуар міняється, костюми ми поміняли. Два роки тому ми зробили імітацію поліських свиток для дівчат, захотілося чогось регіонального. У нас був стиль більше всеукраїнський. Як правило, завжди я підбираю фасони, моделі, тканини. Склад мінявся основних солістів. Щороку я  запрошувала гостей програми. Цього року обійшлись без гостей, самі вирішили справитися. З’явилися учасники-діти, які достойно виступили, на рівні з дорослими артистами. «Своїми» в «Коляді» стали «Жайворонки».

«Коляда з Тетяною Ціхоцькою»

Є такі глядачі, які вважають, що ми мали б декорації змінити. Від заміни декорації режисура  не зміниться, Різдво не зміниться. Якби робила нові – картинка б не змінилася. Не бачу іншу. Для тих, хто чекає нових декорацій – я їх не готую (сміється – авт.). Хоча ескіз нового «задника» існує давно. Якщо знайдеться спонсор, то зреалізується і ця мрія.

А що за час існування шоу було найважче? 

Взагалі, це складний проект, комерційно дорогий. Не рентабельний, масштабний – до 100 учасників на сцені. Я насмілюся сказати, що я перша зробила різдвяну традицію на сцені у вигляді концертного масового дійства. Це своєрідний мюзикл. Яких в Україні тоді ще не було. Повних концертів суто різдвяного матеріалу не було, тому що ніхто не вірив, що колядки можна слухати дві години, навіть годину! Три колядки послухали – дякуємо. Ну скільки колядники ще можуть заспівати? Але те, що це дві години люди будуть сидіти і слухати, ще й за це будуть платити… 

Люди вже знають, що те, що дешеве, не може бути якісним. Тому у нас недешево, але доступно. Я не ризикувала. Я була певна, що національна культура потребує професійних сцен, найякіснішого технічного забезпечення, декорацій. Закидали нам колись: «А що у вас нового?». Так і хотілося відповісти: «Ну, до вас же колядники  кожного року приходять і співають одне і те саме «Добрий вечір тобі!» Ну що нового може бути? Це традиція». Українське Різдво настільки колоритне.

Важко було перші 10 років, бо не поверталося жодної копійки. А вкладалися десятки тисяч гривень. Вкладалися кожен рік. Я коли вперше готувалася до концерту, то попросила «Нехай, Боже, це буде не у мою славу, а в Твою». І воно відбулося. Я свою десятину віддала. І лише через 10 років ми почали виходити в плюс. Ніхто цього не знав, бо хотілося тримати марку.

Насправді, щорічною проблемою є збереження здоров’я учасників, адже зима. Повірте, що за 14 років, я можливо тільки 2 рази відспівувала без запалення гортані. Співали  і з ангінами, і з температурами. Але для всіх учасників «Коляди» це завжди свято, і виступають всі в задоволення.

А що вдалося легко?

Коли я починала свою справу, і мені зустрічалися необхідні люди, спеціалісти, необхідний матеріал, речі – це було знаком для мене, що я на правильному шляху. адже як може бути інакше, якщо вкладаєш душу, життєвий час, здоров’я. Такий стан, такий шлях до реалізації своєї творчої мрії – це велике задоволення. Навіть коли шиєш костюми і раптом знаходиш тканину саме такого кольору, якого не вистачало…Коли «пазли складаються», то це щастя - реалізація того, чого ти дуже хочеш. Коли ти цим живеш – обов’язково буде успішний результат. Але сама організація концерту  «Коляда»… ніколи не проходила легко.

Ще один Ваш проект – концерт пам’яті Володимира Івасюка. Розкажіть про нього детальніше.

Це проект, який народився у Львові. Я не є автором цього проекту. 8 березня знову був концерт «Наш Івасюк» у Львові. Я є адміністратором та солісткою заслуженої академічної капели України «Трембіта». Так ось, моє знайомство з цим колективом відбулося, якраз на концерті «Наш Івасюк». Пісні зазвучали у сучасних аранджуваннях, які були створені Романом Мельником і художнім керівником капели «Трембіта» Миколою Куликом. За участі хору, оркестру, солістів капели «Трембіта» та запрошених зіркових артистів. Мій візит до Львова і знайомство з капелою відбулося завдяки Роману Мельнику, який запросив мене на концерт пам’яті Володимира Івасюка. Концерти відбувалися щороку, концерт у Киві показав, що Івасюк мало кому відомий.. Велике значення має реклама: щоб щось продати, це треба буквально насадити на голову. Ми думали, що Івасюк – це бренд. Бренд, який не потребує реклами. На жаль, ні.

Проект «Наш Івасюк» у Львові

Я не знала так творчості Володимира Івасюка, наскільки познайомилася з нею за останні роки . Я познайомилася з його родиною, його сестрою. Будинок, який ми орендували у Львові з чоловіком… Я вийшла на балкон опустила голову і побачила бюст Івасюка. Я одразу зрозуміла, що це точно будинок, де він жив. І дійсно, за рогом була вулиця Івасюка. Не думала, що буду співати його пісні, що буду у тій квартирі, де збереглося усе, майже як за його життя. І рідні так щемно бережуть пам’ять про нашого великого українця. Щиро вдячна пані Галині (сестрі Володимира Івасюка) за підтримку, яку отримала для створення концерту в Луцьку.

Концерт відбувся. Це вже історія. Я дуже тішуся, що люди пам’ятають. Хочу, аби ще раз подарували Луцьку такий проект, адже без спонсорської підтримки це дуже ризиковано. Дехто мені зізнавався, що не знав, що автор «Червоної Рути» – Івасюк. Вважали її народною. У нього багато прекрасних пісень, які не звучать.

Нещодавно Ви анонсували концерт до Великого посту. Що лучанам очікувати від цієї події?

Ці концерти вже теж стали традиційними. Я вожу «Трембіту» уже четвертий рік з цією програмою. Цього року це теж відбудеться у Луцьку. У Волинському академічному театрі ляльок 29 березня. Там прекрасна акустика. Веземо неповний склад.. Це буде духовна хорова музика і тематичне художнє слово. Вперше цей концерт відбувся у католицькому костелі. Це музика, яка заглиблює у  роздуми про вічні питання та цінності. Великий Піст якраз і є часом роздумів і молитви.

Ви представниця більш традиційної творчості. Як ставитеся до сучасного шоу-бізу?

Не скажу, що шоу-біз – це щось сучасне. Діє за давно встановленими законами – розрутка, відбивання грошей, забуття. Потім вже артист через паузу, власними зусиллями намагається піднятися. Це вже не такі успішні потуги. Це метелики, які з’являються і пропадають за рік-два, бо штучно створені. Вони, як правило, залишаються без уваги. Після багатьох шоу вони залишаються в Києві, живуть в гуртожитках, голодні-холодні, але на понтах. Звичайно, не у всіх така доля. Ті, які змогли створити себе, хто дійсно талановитий, професійний музикант, вокаліст і працює як віл, той і отримує відповідні дивіденди. Цю справу треба любити, і служити їй самовіддано, інакше ніяк.

Проект «Наш Івасюк» у Луцьку

Що слухаєте самі?

Слухаю усе, що професійно створено. Це не може обманути. Якщо музика написана від душі, то не може не сподобатися, не зачепити за живе. Є така, яку готова слухати тривалий час. Такою була музика Бреговича, яка піднімала серед ночі на ноги. Я люблю Балканську музику, її люблять всі. Люблю оригінальне виконання народних пісень. Тривалий час слухала Мар’яну Садовську. Час від часу повертаюся до неї. Можу і джаз послухати, але далеко не все і все-теки надаю перевагу мелодичній, гармонічній музиці.Люблю італійських виконавців. Від оперних виконавців до Челентано.

Музику треба слухати різну. Щоправда, часто не маю на це часу. Мені все частіше хочеться тиші.

Олена ЛАУЩЕНКО

Читайте також: Щедрик, коза та волонтерська кутя: як у Луцьку колядувала Тетяна Ціхоцька. ВІДЕО.

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]