«Історії іграшок»: як майстер із Княгининка відроджує забуту традицію

Андрія Бондарука ви можете легко впізнати за оселедцем та справжніми козацькими вусами. У будні його можна зустріти в будинку культури села Княгининок, що недалеко від Луцька. Там чоловік очолює місцевий музей.

Вже більше 10 років Андрій займається відродженням української традиційної дерев’яної іграшки. Нещодавно із його виробами знайомили столицю. У одному з випусків телешоу «Громада на мільйон» мешканці Княгининівської ОТГ презентували свій унікальний продукт. Українська народна іграшка так запала в серце жителів столиці, що ті без вагань віддали перевагу їй під час ярмарку у Києві.

Про своє незвичайне захоплення, а також те, чим особливі іграшки з дерева, Андрій Бондарук розповів у розмові для Район.Луцьк.

Андрій Бондарук, майстер народної іграшки

СОРОК ВИДІВ

«Перші іграшки я почав робити десь у 2008 році. Перед тим багато років займався народним мистецтвом – популяризацією писанкарства. Мені захотілося презентувати щось для дітей, адже саме вони найкраще сприймають народне мистецтво», – починає нашу розмову Андрій.

Ми сидимо у просторому приміщенні нового музею у Книгининку. Навколо – старовинні предмети побуту і знаряддя праці. Поруч з Андрієм його дружина Ірина. Вона художниця, і разом із чоловіком працює у музеї. А ще – розмальовує дерев’яні іграшки.

Андрій розповідає, що коли починав іграшкову справу, то не мав ні столярної освіти, ані досвіду роботи з деревом. Не було і жодних наукових праць, які би можна відкрити і побачити, якою була українська іграшка. Інформацію чоловік вишукував у десятках етнографічних досліджень.

І результати не забарилися. Нині Андрію вдалося відтворити близько 40 видів народної дерев’яної іграшки.

«Є іграшки для хлопчиків, для дівчаток, є універсальні. Це і знаряддя праці, і господарський інвентар, і кухонне начиння. Були також музичні інструменти, транспортні засоби, фігури тварин – все це відбилося у народній іграшці», – розповідає майстер.

Нині Андрій відродив близько 40 видів традиційної української дерев'яної іграшки

1

Є тут забавки для хлопчиків чи дівчаток

2

А є універсальні іграшки

ІСТОРІЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Говорити про час появи кожної іграшки можна дуже умовно. Тут є і екземпляри, якими гралися найдревніші люди, а є ті, що їх полюбляли хлопчики і дівчатка на початку минулого століття. Кожна іграшка щось говорить про історичний період, з якого вона прийшла.

«Коли говорити про іграшки, то їх історія розвитку відбиває історію цивілізації. Є найдревніші іграшки – шумові інструменти з первісних часів, які вважалися магічними інструментами. За часів Київської Русі дуже поширеними були дзиґи, які і сьогодні знаходять у торф’яниках Києва і Новгорода. Пізніше вже виникла іграшкова зброя: лук, шабельки, рушниці. Зараз всі знають маневицький човен з верби. Іграшкові човники з кори – вони відповідають тому часу, коли були поширені човни-довбанки», – розповідає майстер.

А таким гралися діти Київських князів

СТАРОВИННІ ТЕХНОЛОГІЇ

Народні іграшки, за словами Андрія Бондарука, традиційно виготовляють за старовинними технологіями. Він показує експонати, на яких колись стругали деревину. Сам чоловік на них уже не працює. Свої іграшки він виготовляє в майстрені, і використовує сучасні електроприлади, що значно полегшують роботу. 

«Важливо при цьому робити так, аби іграшка не стала примітивно, масовою, і не втратила своєї форми. Тому я її допрацьовую вручну. В цього коня коліщатка точаться на токарному станку. Але от саму форму тварини я довирізував ножем. Якщо подивитися – тут є сліди від різця», – показує дерев’яного конинка майстер.

Аби іграшка була «живою, над нею обов'язково мають потрудитися руки майстра

За його словами, якщо все робити на станках, то і виріб буде штучним, несправжнім.

Потім Андрій показує іграшки із власної колекції.

«Це такі найдавніші етнографічні іграшки – молоточки, вирізані ножиком. Їм років 40, але зроблені вони так, як їх робили і 200 років тому. Один чоловік пас корів, і тим часом за один день самим тільки ножем виготовив для своєї маленької доньки такі молоточки», – демонструє один із експонатів майстер.

Андрій показує колекцію стародавніх іграшок

А цій забавці вже 40 років!

РОЗПИС

Дружина Андрія, Ірина Сардак-Бондарук, розповідає, що не завжди розписувала іграшки. Жінка має художню освіту, досвід та етнографічну літературу за плечима. На дерев’яній поверхні традиційної української забавки жінка намагається відтворити народний розпис.

Ірина розписала власну скриню з посагом

Тепер у ній зберігають розписані іграшки

«Дуже сумно, коли говорячи про народний розпис, всі мають на увазі тільки петриківку. Насправді у народу дуже багато таких справжніх, живих елементів. Таких, як малювали люди в себе на печах, на посуді. Тому в оздобленні іграшки я йду не від петриківки чи яворівки, а від рушника, комина і коромисла. Так, як може намалювати людина, яка не має досвіду», – розповідає Ірина.

Спільно з Андрієм вони проводять майстерки для дітей, і надихаються невимушеною дитячою творчістю.

МАНДРИ

Вироби Андрія та Ірини були на фестивалях за кордоном. Цього року їх презентували в Туречині.

«Ми були здивовані, що багато старших людей підходили і впізнавали ці іграшки. Вони казали, що гралися такими в дитинстві. Коник турецькою називається ат, дзиґа – топач, а качалка – мердане. А коли підходять діти – нам не треба розказувати, що це таке. Вони беруть і вже інтуїтивно знають, що цими іграшками робити».

Нещодавно дерев’яні іграшки з Княгининка підкорили серця столичних покупців. Тоді більше 30 княгининчан долучилися до роботи над ними. Люди вирізали, шліфували та розмальовували іграшки. А в Києві вироби мешканців ОТГ оцінили чи не найкраще. Спочатку сім’я Бондаруків не хотіла братися за таке завдання. Зробити удвох кількасот іграшок за 60 годин – нереально. Тому погодилися тільки за умови, що в селі допомагатимуть. І люди не забарилися. Підприємці дали деревину, сільська рада організувала транспорт. Незнайомі між собою люди приносили чай і каву, пригощали печивом.

Іграшки у цій скрині робили всією громадою

Іграшок тоді зробили майже чотири сотні. У Києві ж не продали і половини, адже часу на реалізацію товару було зовсім небагато. Тим не менше, ініціатива виявилася неймовірно успішною.

Майстер каже, що робити з іграшки бізнес вони з дружиною не збираються, адже масове виробництво загрожує втратою тієї унікальності, яку сьогодні має чи не кожен виріб.

МУЗЕЙ

Оскільки вироби презентують переважно на фестивалях, виготовляти їх кожного дня нема потреби. Тому основним місцем роботи Андрія Бондарука є сільський музей Княгининка, експонати для якого він збирав протягом життя.

Музей виник тоді, коли назбиралося чимало старовинних предметів. Андрій колекціонував їх із юності. У серпні минулого року у приміщенні Княгининівського будинку культури їм виділили дві кімнати, які нині стали музеєм громади. Тут діють постійна і змінна експозиції. Наразі Андрій працює над оформленням експозиції з історією громади, а також реставрує дерев’яні експонати музею.

Кімната музею зі змінною експозицією

Кімната музею з постійною експозицією

Народну дерев’яну іграшку Андрій та Ірина вважають повністю реалізованим проектом. Більше 40 її видів вдалося повернути із забуття. Деякі з них увійшли до книжки Ірини, яку вона власноруч проілюструвала.

Ірина написала, проілюструвала та видала книжку про іграшки

Сьогодні іграшки красуються на одному зі столів музею – оточені старовинними експонатами з усієї України. Кожного дня сюди приходять діти, аби погратися найдавнішими українськими забавками. 

Читайте також: Княгининівська ОТГ розробила свій унікальний продукт і пройшла в наступний етап «Громади на мільйон».

Розмовляла Людмила РОСПОПА 

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]