«Єдине, що я не можу – зав’язати шнурки»: історія хлопця, який народився без пальців

Коли ми увійшли, він гуляв Луцьком: швидко завертав знайомими вулицями, ішов до замку. Каже, на день може бути там кілька разів. За допомогою гугл-карт, правда. Сам Максим не виходив з квартири вже кілька місяців. Тепер він взагалі рідко підводиться з ліжка, хоча раніше він піднімався у гори, перемагав у змаганнях із плавання та спортивного орієнтування.

Максиму Вотякову 32. На його обличчі енергійна посмішка, а на колінах – старий батьків ноутбук. Хлопець без пальців на руках швидко набирає текст на клавіатурі і показує відео, що його він дивився недавно.

«По-науковому це називається мутація. Але я адаптувався жити. А як по-іншому? Колись мені робили протези – то я їх носив так, заради приколу. Навіть не користувався ними. Мені було простіше без них. Вишивав і хрестиком, і гладдю, і було нормально. Єдине, що я не можу – це зав’язати шнурки», – зніяковіло пояснює Максим. Потім поспіхом додає, що може виконати практично будь-яку роботу, аби лише йому дали спробувати.

Працювати він пробував всюди: Луцьк, Київ, і навіть Донецьк, куди вони сім’єю виїхали 15 років тому. Після початку війни Максим знову повернувся у рідне місто, але піднятися до улюбленого замку хлопець поки не може.

День Максима проходить за ноутбуком

Журналістці Район.Луцьк Максим Вотяков розповів про себе та своє незвичайне життя.

З дитбудинку

Біологічні батьки, побачивши новонародженого Максима, відмовилися від дитини, і залишили його у пологовому будинку. Звідти він потрапив у дитячий будинок. Забрали хлопця, коли йому було менше чотирьох років.

Максим опинився у сім’ї своїх прийомних батьків завдяки журналістському матеріалу у одній із волинських газет. У далеких 1980-х кореспондентка Наталія Малімон написала невелику замітку про хлопця. Тоді, з розповідей мами Максима пані Лілі, його хотіло всиновити пів-Волині. Деякі потенційні прийомні батьки приїздили навіть з інших областей України.

Тим не менше, опинився він у сім’ї лучан. Коли пані Ліля прийшла у дитячий будинок, аби познайомитися з маленьким Максимком, він дуже зрадів, але ховав свої руки за спиною. Боявся, що коли мама побачить, що в нього нема пальців – вона його не захоче забирати.

Сьогодні Лілія та Сергій, окрім Максима, мають ще й доньку Євгенію – також прийомну.

1

Хлопець без пальців на руках пристосувався до життя

«Можу робити все»

Навчався хлопець у луцькій школі №25. З дитинства його не обмежували у розвитку, тому вже у 8 років Максим з батьками підкорив Говерлу. А ще він добре плаває. На всеукраїнських змаганнях із плавання виборював перші місця. Якось, розповідає Максим, він навіть з поламаною ногою поплив – і виграв.

«Куди мене запрошували – туди і йшов. Спортивне орієнтування, гори – був на скелях Довбуша. Мені подобається рухатися. Я автостопом пів-України проїздив. Друзі казали мені, що ніхто не зупиниться такому. Я був лисим (сміється – авт.). Це було 15 років тому», – каже Максим.

Після закінчення школи хлопець разом із батьком поїхав працювати у Київ. Там він був оператором комп’ютерної системи у супермаркеті «Сільпо» – вводив у комп’ютер весь товар, який прибував на склад. Згодом з родиною переїхав у Донецьк.

Максим каже, що роботодавці не хочуть брати його на роботу:

«Всі думають, що я не зможу, чи не впораюся. Знаєте, скільки я ходив по кабінетах? І мені завжди казали: «Ми вам подзвонимо». І як тільки я виходжу за двері – уже телефонують і кажуть, що взяли когось іншого. Я не розчаровувався. Я звик».

Попри все, Максим добре володіє комп’ютером. Каже, що може вивчити будь-яку програму і спокійно працювати в ній.

Життя на сході України

На сході України сім’я прожила 15 років. Поїхали в Донецьк, бо батькові запропонували хорошу роботу. Спочатку Максим теж працював із ним, але згодом став жити і працювати самостійно. Він переїхав у містечко поблизу Донецька разом зі своєю дівчиною Юлею.

Максим працював сторожем, шукав різні підробітки. Разом із батьками добудовував хату під донецьким аеропортом. Пізніше, коли почнеться війна, батьки та сестра покинуть дім і повернуться до Луцька. З собою не візьмуть нічого, бо ж думатимуть, що то ненадовго.

Максим залишиться на Сході з Юлею, а незабаром дівчина помре від раку.

Поховали Юлю 9 травня минулого року.

«Я часто про неї говорю, і буду говорити. Мені кажуть, що не треба так, що треба відпустити. Але як? Сім років разом – вони нікуди не зникнуть…Я сказав, що якщо операція не вдасться і я не виживу – поховайте мене біля неї», – сумно розповідає Максим, але під докірливим поглядом мами швидко додає:

«Операцію, в будь-якому разі треба. Зараз я не можу ходити. Але ж я ще хочу на ноги стати, одружитися (посміхається – авт..)».

Фотографія Юлі завжди на екрані його старенького ноутбука. Так вона залишається з ним.

Максим зараз живе з батьками

Повернення до Луцька

Після смерті дівчини в Максима сильно загострився біль у нозі. Та так, що до кінця серпня хлопець уже не міг самостійно пересуватися. Зараз він весь день лежить на дивані, і за допомогою гугл-карт мандрує то Луцьком, а то Новоукраїнськом.

На Волинь Максима привезли у вересні минулого року. З того часу вони знімають у Луцьку квартиру разом із батьками. Каже, що тут завжди почувався удома.

І саме в Луцьку Максиму повинні зробити операцію, аби він знову міг самостійно ходити.

Через вроджені вади Максима, у нього виникли проблеми зі стегновими суглобами. Спочатку біль був майже непомітним, та зараз кожен необережний рух змушує хлопця страждати. Операцію із заміни суглобів Максиму повинні зробити безкоштовно. Управління охорони здоров’я області каже, що поки таких суглобів для операції у них нема. Коли з’являться – невідомо. А тим часом Максим кожного дня страждає від нестерпного болю. Тому батьки та волонтери вирішили не чекати на безкоштовний протез, а купити його для хлопця.

Вартість операції наразі невідома, адже лікарі все ще уточнюють діагноз хлопця. Однак, для того, аби Максим знову став на ноги, потрібно більше 100 тисяч гривень. Сім’я приїхала до Луцька з порожніми руками, тікаючи від війни, а тому самостійно не може оплатити лікування.

Батьки та родичі Максима просять про допомогу. Реквізити для допомоги:

«ПриватБанк», № 5168 7573 4004 7853  – Лілія Вотякова. 

Людмила РОСПОПА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]