Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Перед війною дівчата бігали у вишиванках, а зараз за таке можуть вбити», – мисткиня-переселенка про творчість, Луцьк та життя в Донецьку

15:20 29.06.2017
2109

Художниця й архітекторка Мирослава Шундерук жила на сході аж до початку воєнного конфлікту. Тепер повернулася до Луцька, де провела свої дитинство і юність, де вчилася малювати і робила перші кроки на шляху до майбутньої професії.

Як зізнається мисткиня, займатися творчістю її надихнула вчителька, яка була дружиною директора Луцької художньої школи.

– Одного разу вона прийшла до нас, п’ятикласників, і сказала: «Діти, сьогодні ви будете малювати натюрморт». Я дуже старалася... Пізніше забула про це, – розповідає жінка. – Аж раптом додому приходить лист із рекомендацією. Тато відразу сказав, щоб я пішла дізнаватися, які документи потрібні. Мама померла, а він виховував мене дуже суворо, хотів, аби я була самостійною.

Пізніше саме батько відіграв вирішальну роль у становленні Мирослави Шундерук як художниці. Адже завдяки його суворій реакції, майбутня архітекторка не покинула малювати заради занять у спортивній школі.

– Художник – це перш за все професія. Особливого натхнення тут немає, є тільки мета, – посміхається архітекторка. – Люди діляться на три категорії: хтось розповсюджує ідеї, хтось – мішки для борошна, а хтось – вішаки для одягу. Так-от, я розповсюджую ідеї. Для цього потрібно постійно рухатися. До того ж художник теж має за щось жити. Голодний художник приходить до занепаду. Я – проти голодних художників.



«ДІВЧАТА БІГАЛИ У ВИШИВАНКАХ»

Після навчання у Львові жінка отримала направлення в Донецьк, там і вийшла заміж. Розповідає, що прижитися спочатку було доволі важко:

– Зовсім інші люди, манери, вставлення до життя, мова. Ще тоді навіювався певний тип поведінки. Звісно, ми молоді, і нам було, відверто кажучи, наплювати. Але до нас ставилися, як до прибульців. У Донецьку вперше дізналася про те, що я «западенка» і «бандерівка». Ну, про це мене так тихо запитали (сміється, – авт.).

Мирослава Шундерук каже, що вона чи не єдина в інституті могла розмовляти українською. Хоча за це, як виявилося потім, можна було постраждати.

– Серйозний конфлікт трапився з моїм знайомим, який приїхав пізніше. Він зовсім не знав російської мови. Йому навіть сказали у відділі: «Коля, да говори ты уже по-украински, мы тебя поймем». Так він і зробив. А потім троє зачинили його у гуртожитку в туалеті і побили навмисно, – пригадує жінка.

Проте, за словами художниці, серед місцевих жителів були і такі, хто в житті на російську мову не переходив. І, попри різні політичні інтереси, ще до недавнього часу ніхто й подумати не міг про можливість воєнного конфлікту.

– Пам’ятаю, що у 2005 році на площі Леніна стояли хлопці й дівчата, які агітували за створення Донецької народної республіки. І зібрали лише 165 підписів. Уявіть: із такого величезного міста! Але робота велика велася з того часу. Перед війною взагалі стало дуже тихо і добре, не було ніяких ексцесів. У вишиванках дівчата бігали. А я відчувала, що щось таке недобре в повітрі стоїть. А далі – війна. Тепер за цю вишиванку вбити можуть, – зауважує художниця.

Жінка виїхала з міста, коли розпочалися обстріли центру. У небі всюди ширяли літаки, а знайомі розповідали, що бачили мертві тіла на вулиці. З часу від’їзду пані Мирослава поверталася в Донецьк лише кілька разів.

– Місто кардинально змінилося. Таке враження, що дуже багато чужаків. Люди, яких ми раніше ніколи не бачили. Усі місцеві це помічають, – стверджує Мирослава Шундерук.


МРІЯ – ПОБАЧИТИ ВПОРЯДКОВАНИЙ ЛУЦЬК

Художниця, хоч і довгий час жила в Донецьку, але часто навідувалась і до рідного Луцька. Каже, що колись був справді період підйому міста, і всі туристи тільки встигали дивуватися приємним несподіванкам. Сьогодні ж, на думку пані Мирослави, Луцьк потребує кращого догляду.

– Я дивлюся на все з точки зору архітектора. Які фасади, дороги, парк… Надзвичайно засмучує стан двох визначних об’єктів архітектури – синагоги і училища культури. Коли я приїхала, в нашому дворі були страшенні ями. Сфотографувала це, почала ходити у різні інстанції, і скрізь мене відправляли кудись далі. Двічі потрапляла до заступника головного архітектора . Коли я його запитала: «Яка ваша думка щодо благоустрою міста?», він відповів: «Це не в нашій компетенції». Піднявся, відчинив двері і показав мені на вихід.

Моя справжня мрія – побачити впорядкований Луцьк. Не знаю, чи вона здійсниться. Адже для цього потрібно спрямовувати кошти на благоустрій. На хороший благоустрій, а не той, що починається і закінчується вирубкою дерев, – міркує архітекторка.












Інна МАЗУРИК

Коментарі
23 червня
Сьогодні
Вчора
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин