Відступали по кривавих слідах: енкаведисти у 1941 році розстрілювали беззбройних політв’язнів

22 – 23 червня 1941 року розпочалися масові розстріли політичних в’язнів спочатку в західноукраїнських тюрмах НКВД, а згодом в інших регіонах України. Протягом двох тижнів радянська влада, відступаючи перед нацистами, знищила близько 22 тисячі людей, яких переслідувала переважно за політичні переконання. Досі це маловідомий факт в історії злочинів під час Другої світової війни. 

Трагедія всеукраїнського масштабу

Укріплення своїх позицій радянська влада проводила з усунення усіх політичних опонентів або просто незадоволених новим режимом. Ховаючись за тезою про «загострення класової боротьби» органи НКВС розгорнули в західних областях широкомасштабні заходи з їх «ізоляції», що супроводжувалися арештами, розстрілами, виселеннями за політичними, національними, релігійними та соціально-становими ознаками.

Із документів відомо, що станом на 13 лютого 1940 року із західних областей України депортували 17 206 родин. У квітні 1940 року серед висланих із західних областей України та Білорусії було 7 811 етнічних українців. Цього року число громадян українського походження в концтаборах ГУЛАГу було чи не найвищим. Зокрема, з 1 січня 1939 в ГУЛАГу відбували покарання 181 905 українців, у 1940 році – 196 283 чоловік, у 1941 році – 189 148 чоловік.
У квітні 1941 в УРСР діяло 62 в’язниці, з них 26 тюрем у Західній Україні. На час нападу Німеччини на СРСР, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на 10 червня 1941 року в них утримували 72 тисячі 768 людей за загального обмеження у 30 тисяч 753 особи. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти. 

Органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги в глиб території. План евакуації в’язнів із західного регіону, затверджений заступником Комісара НКВС СРСР Чернишовим, 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову. За цим документом, передбачали вивезти 23 тисячі 236 осіб у тюрми й табори Киргизії, Башкірії, Красноярського та Орджонікідзівського країв, Чкаловської. Архангельської, Івановської, Молотовської, Ростовської, Новосибірської, Орловської, Тульської, Свердловської, Харківської, Омської, Вологодської та Читинської областей. Разом із планом евакуації Чернишов на ім’я наркома НКВС Сергієнка переказав рознарядку виділити 778 залізничних вагонів.

Швидкий наступ нацистів, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля, яке час від часу атакувало тюрми, визволяючи своїх, поставили радянські каральні органи перед неможливістю реалізації плану. За телеграмою-інструкцією із  Москви вирішили «згідно з розпорядженням Лаврентія Берії, за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити». 

Під час нацистських бомбардувань місцеві очільники НКВС самостійно почали знищувати в’язнів через неможливість їх евакуювати. Уже 22 червня в тюрмах Львівщини було ліквідовано 105 в’язнів, а також у прикордонних тюрмах – в Перемишлі й Добромилі, на Волині – до 2 тисяч осіб у Володимирі-Волинському, 195 – у Ковелі. Підставою для розстрілів стала директива народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова №2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв’язку з початком війни з Німеччиною. Розстрілювались не тільки особи, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі, та ті, щодо яких тільки розпочалося слідство. 

Всього, у в’язницях Львівської області (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно 4 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 301, у тюрмах Станіслава (нині – Івано-Франківськ) – 2 500, Луцька – 2 754, Рівного – 150, Дубно – 1 500, Ковеля – 195, Тернополя – одну тисячу, Перемишля та Добромиля – дві тисячі в’язнів. Більшість із них були українці, невеликий відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

Частину в’язнів змогли евакуювали лише в окремих містах, однак більшість із них не доїхали до місця призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і товарів, а більшість в’язнів етапували пішки. Із таких «маршів смерті» вціліли лише 214 осіб. Інші під час переміщення були страчені або загинули від нападів нацистської авіації. Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, дорогою з них розстріляли 123, а з Умані – 767. У Биківні поблизу Києва знищили 110 осіб, вивезених етапом із Західної України. 7 липня 1941 року вагони із політв’язнями з Коломиї та Буковини на станції Заліщики Тернопільської області викинули з поруйнованого вибухом мосту в річку Дністер.

Луцька тюрма: злочин і його приховування

22 червня приблизно о 14:00 Луцьк бомбардували німецькі літаки. Із пошкодженого приміщення тюрми в’язні спробували втекти. Пощастило небагатьом. Навздогін утікачам були вислані наряди НКВС, які розстрілювали їх на місці або повертали до тюрми.

У зв’язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти звільнили 84 особи, серед них – малоліток, «указників» та засуджених за малозначні злочини, а решта ув’язнених чисельністю до 2000 осіб із сорока міст і сіл Волині розстріляли на території Луцької тюрми.

Беззбройних в’язнів знищувала оперативна група працівників УНКВС по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВС, керівний склад та наглядачі в'язниці. Усю ніч і до самого ранку 23 червня в Луцькій тюрмі розстрілювали арештантів, поспіхом прибирали їхні тіла.

«Мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и место на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после этого все эти места посыпаны известью…», – із рапорта сержанта Стана начальству. У в’язниці залишалося ще 625 живих людей.

25 червня нацисти втупили до міста і показали громадськості страшні криваві сліди злочинів НКВД. Після вигнання нацистів із Луцька 2 лютого 1944 року радянська влада робила все можливе, щоб приховати свої злочини. Вже 18 лютого офіційна комісія із семи осіб представників Луцької міської ради встановила, що «вбивство ув’язнених у Луцькій тюрмі почало відбуватися з червня 1943 року, а всіх раніше арештованих відправляли в тюрму м. Ровно». В Акті комісія зазначила, що з південної сторони Луцької тюрми на березі річки Стир було відкрито 4 могили, а загальна кількість вбитих у тюрмі складає 658 осіб. Комісія означила цих людей як військовополонених червоноармійців та мирне населення, у тому числі жінки та діти. Таким чином, цим документом зафіксовано, що всі розстріли в Луцькій тюрмі здійснювали німецькі нацисти. 

Яскравим свідченням приховування правди про розстріли НКВД в Луцькій тюрмі є архівна кримінальна справа на члена ОУН і УПА Олексія Петрощука, що зберігається в архіві СБУ. Олексій народився у 1915 році в селі Лемешів, був заарештований у вересні 1940 року і в квітні 1941 року був засуджений до 10 років ув’язнення. Засуджений за те, що «входив у націоналістичну підпільну групу. У 1940 група випустила свої листівки проти радянської влади і закликала до озброєного повстання за самостійну Україну. Ці листівки розкидалися вулицями, клеїли на стовпи та інші місця». 

Слідство у 1948 році цікавило дві теми – націоналістична діяльність Петрощука і те, як він зумів втекти з Луцької тюрми. А одним із головних речових доказів стала стаття О. Петрощука в луцькій газеті «Український голос», опублікована в листопаді 1943 році під назвою «В оковах смерті» зі спогадами про розстріл в’язнів Луцької тюрми. Із великої кількості повторів у протоколах допитів стає зрозуміло, що його катували й він під примусом свідчив, що у своїй публікації зводив наклеп на радянську владу. В одних зізнаннях йдеться, що він втік після бомбардування, а в інших – був звільнений німцями. Із документів очевидно, що друга версія слідству більше подобалася. Член ОУН Микола Куделя, який дивом вижив під час розстрілів і залишив вражаючі спогади, на слідстві в 1947 році під час допитів також змушений був сказати, що втік з тюрми під час бомбардування, а в інших документах його справи офіційно йшлося, що був звільнений німцями.

До справи О. Петрощука слідство долучило дуже цікавий документ – протокол допиту Леонтія Свидчука, 1911 року народження, родом із Поділля, який з 18 лютого 1940 року у Луцькій тюрмі був старшим наглядачем корпусу тюрми № 1. Уже в даті є маніпуляція слідства, бо в протоколі записано, що він працював у тюрмі до моменту евакуації, тобто 27 червня 1941 року. Але німці в Луцьк увійшли на два дні раніше – 25 червня. І в цей час він не міг уже там бути.

«Був розрушений кут одного з приміщення корпусу й пробито прохід на вулицю», – каже Леонтій Свидчук.

У вирву від цієї бомби 23 червня 1941 року енкаведисти згодом скинули частину тіл розстріляних в’язнів. 

У червні цього року в Луцьку відбулися археологічні розкопки на місці одного з таких захоронень. У ямі діаметром 5 і глибиною 2 метри знайшли останки 107 осіб. Археологічні розкопки проводило комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля». Як розповіли дослідники, тіла лежали хаотично. Окрім людських решток, у ямі виявили обпалені залишки документів, гільзи радянського виробництва. За фактом відкриття масового поховання людей, які загинули насильницькою смертю, управління Міністерства внутрішніх справ у Волинській області відкрило кримінальне провадження. Триває судово-медична експертиза знайдених останків. 

Є свідчення про те, що влітку в кінці 60-х років рештки розстріляних із території Луцької тюрми були вивезені за межі міста. Луцький екскаваторник Йосип Пікула у 1998 році розповів, що був одним із тих, хто їх вивозив.

«Керівник РБУ Микола Андрійович  Кашпирук дав мені вказівку вирити котлован під будівництво електропідстанції біля колишньої в’язниці. На відведеному місці грунту було товщиною 60-80 см, а далі на всю глибину – одні людські кості із незотлілим тілом…», - розповів Йосип Пікула.

Це свідчення було настільки переконливим, що громадськість у часи незалежності не одразу поставила за мету шукати місця поховання розстріляних.

Пам’ять і пересторога

– Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за убитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили... Тих в’язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували, – розповів колишній в’язень тюрми Іван Гедз. 

Була створена комісія, яка у липні 1941 року за допомогою громадськості та національно-патріотичної інтелігенції Волині зробила насип над могилами, обклала їх дерном, встановила дубові хрести-фігури, обгородила низенькою огорожею, встановила таблички з написами, де вказувалась кількість похованих в’язнів – відповідно 1200, 800, 300, 1800. З ініціативи комісії в останню неділю – 24 серпня 1941 року відбувся офіційний похорон, покладання вінків і відправа панахиди. 

Ще один спосіб вшанування пам’яті розстріляних запропонував родич розстріляного, священик Григорій Рибачук із села Дерно Оликського району, який співпрацював із членами ОУН. На його пропозицію одразу після приходу німців було оголошено оголосив про побудову символічних могил на честь українських націоналістів, яких було замучено в тюрмах при радянській владі. І таких могил та хрестів по всій Волині поставили десятки.
Із документів з архіву СБУ стало відомо: «Перше посвячення такої могили було в с. Одеради в 1941 році за участю священиків: Рибачука Григорія, Тимощука Ф., Гороховського М., Петрощука Сергія і диякона Данилевича Василя. Аналогічне освячення символічних пам’ятників було в с. Залісоче на другий день Трійці в червні 1942 року. В селі Дерно посвячення пам’ятника було восени 1942 року. Тоді ж відкрили пам’ятник і в с.Ставки». Згодом радянська влада знищила всі ці пам’ятні знаки.

Після вигнання нацистів із Луцька в 1944 році тюрма знову використовувалась радянською владою за призначенням до 1958 року. Микола Куделя у своїй книзі посилається на розповідь І. Мануйлика, який в 1944 році був в'язнем Луцької тюрми, бачив ці могили і був свідком того, як за наказом енкаведистів на чотирьох могилах хрести-фігури були зрізані, а могили зрівняні з землею і заасфальтовані.

Після переобладнання у приміщенні Луцької тюрми до 1998 розміщувалося музичне училище. Увесь цей час над неодспіваними душами лунала музика. Коли музучилище перейшло в іншу будівлю, ця залишилась пусткою. 25 вересня 2001 року на цьому місці засновано монастир Різдва Христового УПА КП.
Восени 2009 року на території Луцької тюрми розпочалися ексгумаційні роботи щодо виявлення останків в’язнів, розстріляних 22-23 червня 1941 року, які здійснювало комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля». Ексгумаційні роботи у червні 2010 року були припинені, у зазначених місцях масових поховань не було віднайдено – лише сліди поховань і залишки вапна, яким заливали вбитих. 

Знахідки цьогорічних розкопок – останки 107 розстріляних – свідчать про можливі інші місця поховань і потребу їх віднайдення. Є інформація, що Луцька міська рада планує у бюджет наступного року закласти кошти для їх пошуку. Водночас, пошуковці та представники громадськості вважають, що у колишньому приміщенні тюрми потрібно облаштувати музейний комплекс, де були б детальні розповіді про події, що відбувалися в цьому місці.

Леся БОНДАРУК, 
кандидат історичних наук, 
Український інститут національної пам’яті