«У Луцьку так і не відчула себе своєю»: екс-волейболістку «Волині» не відпускають до нової команди

Без права на гру – «Міс Український Волейбол» та лідер атак команди Богуслава Галицького попереднього сезону розповіла про історію переходу до найсильнішого клубу країни.

Після епохи перемоги у Кубку України, участі у європейських змаганнях та «напівкопченого оселедця» у залах Волиньскої обласної ДЮСШ минуло чимало часу. З тих пір уболівальники свято вірять у відродження тієї дійсно великої команди та нових успіхів, які по-справжньому «підірвуть» із сидінь любителів луцького волейболу. Однією з надій таких звершень волинського колективу донедавна вважалась і уродженка Прикарпаття Тетяна Яцків. Утім, молода волейболістка непомітно для більшості тих самих уболівальників уже захищає кольори іншого клубу. Чому так?...

«Хімік». Здавалося б, конкретна відповідь на запитання. Гроші (яких у нас немає), перспектива (якою нас лише годують), і ще якісь «магічні» чинники, що повинні втримувати перспективних волейболісток у складі головної команди області.

Утім, не все так просто. Сумніви у системі «правильності» нашого підходу до спорту високих досягнень підкралися ще під час регіональних, чи навіть національних етапів Універсіади. Тоді Богуслав Андрійович ясно дав зрозуміти, що може не відпустити дівчат, які виграли усіх на попередньому етапі, до далекого Тайбею. Важливішою була підготовка тих самих дівчат до чергової української Суперліги. У якій ми усе одно не посядемо місця, вищого, аніж друге. У якій ми будемо здобувати результат за рахунок того самого волейболу, який грали уже багато років, і відчувати себе у власній «зоні комфорту»…

Тетяна Яцків – одна із тих спортсменок, які виросли саме у нашому волейболі. Свого часу вона пройшла рівні юнацьких та юніорських збірних України віком до 17, 18 , 19 років. Утім, сама спортсменка розповідає, що мала за велике щастя потрапити туди. «Головний тренер відпускав на збори та матчі зі скрипом та величезним сумнівом, що я там чогось досягну», – розповіла Тетяна. Утім, саме отакий міжнародний досвід прикарпатської лучанки досить довго тримав її «на погляді» провідних любителів українського жіночого волейболу…

Якщо хтось не зовсім зрозумів широкого вступу, то Тетяна Яцків ще з літа тренується у южненському «Хіміку». Важко сказати, що саме дозволило їй зробити такий різкий крок (скоріше за все, уперед), але факт лишається фактом, а чутки уже не є чутками. Тільки от грати за новий колектив вона не може – юридично «Волинь-Університет» ще пов’язана з нею договірними відносинами. «Поки що мене не відпускають з Луцька, хоча я займаюся цією справою. Шкода, що наша федерація волейболу не йде назустріч у вирішенні такого питання», - розповідає спортсменка.

На запитання, що ж саме підштовхнуло Тетяну до зміни обстановки, вона не назвала головних причин. Хоча, вони усе ж «просочувалися» крізь шматочки розмови про «те саме минуле». «У новому колективі я відчула, що у Луцьку волейбол був зовсім не тим, як і тренувальний процес. Якщо чесно, було багато хороших моментів, але негативних було більше», – розповіла спортсменка. «Я так і не відчула себе своєю у цій команді, зважаючи на те, як швидко я знайшла спільну мову з новим тренером та навіть у збірній спробувала себе у новому амплуа – і мені це сподобалось!», – не приховує емоцій уже екс-волейболістка «Волині».

У розмові Тетяна Яцків рідко знаходила позитивні моменти з цілих півдесятка років перебування у Луцьку. Зате не лише шаблонно, але й реально вона розхвалює новий колектив. «З дівчатами дуже легко: я дуже швидко влилась у команду. Тут усі дівчата одна за одну», – пояснює нещодавня переможниця конкурсу волейбольної краси.

Атмосфера у команді, нова тактика, проблеми із переходом на нове місце роботи – взагалі головна героїня статті з її автором встигли порозмовляти про багато речей, які ще не зовсім готові перетворитися у друковані літери нашого видання. Фішка у тому, що наш волейбол усе ж стоїть на місці. І коли під час гри дівчата з «Хіміка» читають усі наші, запрограмовані ще багато років тому, ходи, та без проблем не віддають нам жодної партії, а глядачі збоку кажуть про те, що наша гра «застаріла» – це про щось каже.

Коли є чутки про те, що головний тренер, яким би він заслуженим не був, останнім часом замість безпосереднього управління процесом просто «дає люлєй» незрозуміло за що (а ми уже знаємо такий приклад у нашому багатостраждальному волинському футболі) – це також змушує задуматися. Про те, що людям потрібні не фігури вождів, які хоч і «рішають питання» за наш спорт, але невідомо, на чию користь. Про те, що людям треба сам спорт – видовищний, майстерний, рідний та волинський.

Тепер же, після Ані Степанюк, її тезки Довгополюк, Молодцових, Туркули і тепер уже Тані Яцків – однієї із найперспективніших волейболісток країни – ми можемо побачити картину, де не все так радісно, як нам хотілося б. Тому що ці дівчата з вірогідністю 99,9 % не повернуться до славетного міста Луцька… І, якими б не були талановитими дівчата, які залишилися у команді, вони виглядають демотивованими…

Зате наступного матчу вони все одно виграють. Можливо, попри велику кількість помилок. Можливо, попри ігровий брак. Можливо, попри слабкість суперниць та загальну слабкість жіночої Суперліги протягом останніх років. А ми будемо вітати їх з перемогою. Будемо вітати тренерський геній нашого наставника. Будемо вчергове констатувати наші амбіції на найвищі позиції в українському жіночому волейболі. Можливо, будемо говорити, що ми і без Яцків непогано справляємося та забиваємо, тримаючись «на своєму рівні». Ми будемо щиро втішні перемогам, які ми здобули, але будемо розуміти, що проти «хіміків» ми не «спливемо». А чому? Це вже питання до інших людей…

Найголовніше, що ці мільйони літер не були написані проти нашої команди, за яку автор ходить і реально вболіває. Ці мільйони літер не були написані з подачі наших колишніх волейболісток – частково тієї самої Тані, яка уже ніколи не повернеться до нас. Ці мільйони літер можуть нагнати «праведний гнів» волинського волейболу на автора, який «безсовісний, так його захотів спаплюжити».

Насправді, це не так. Ці мільйони літер можуть змусити тих самих людей, тих самих волейболісток і того самого тренера задуматись, що десь ми зупинили «наш славетний рух». Що десь нам треба нове дихання для того, аби обіцянки щодо волейбольної Європи стали реальністю не лише в уявно-спонсорському, але й у ігровому плані. Що ми колись розвіємо цю легенду «царів» нашого спорту, і почнемо добряче вирулювати в умовах жорстокої спортивної конкуренції. Однак, це буде уже інша спортивна історія… Її й дочекаємось…

Дмитро КУЗНЕЦОВ