Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Італійський рай у кротячій норі: як живуть луцькі заробітчани на Апеннінському півострові

13:40 26.10.2017
2947

Хтось каже - робота біля моря, сонце та незабутні вихідні. Хтось - перспектива та зарплата. Ще хтось торочить про те, що люди просто залишають країну напризволяще та не хочуть розвивати саме її своєю плідною працею.

За понад два місяці перебування у пронизаній сонечком частині Європи луцькому журналісту довелося і добряче поспілкуватися з нашими людьми, і навіть спробувати себе, як то кажуть, «у шкурі гастарбайтера»... Про це пише Дмитро Кузнецов у блозі для Район.Луцьк.

Заробітки та безвіз? П'яте колесо і віз!

Взагалі, проблеми з працевлаштуванням за кордоном починаються ще до самої поїздки у ту ж саму Італію. І такий десятки тисяч разів обговорений момент, як «робота по безвізу», перетворюється в ілюзію з перших днів перебування на Апеннінах.

Звичайно ж, усе залежить від самих роботодавців, які на свій страх і ризик беруть людей з інших країн із зобов'язанням подати їх на документи для роботи. Є, звичайно, й такі, хто бере на роботу «в чорну» але зараз в Італії законодавство дуже чітко притискає такі ситуації, тому й в моєму випадку пошуки роботи найчастіше супроводжувалися різного роду «відмазками» - ти, мовляв, «мольто браво», але місця немає та й без документів не беремо.

І тут ми потрапляємо у своєрідний колообіг - для документів треба робота, а для роботи - документи... Звичайно ж, зараз я кажу про найпоширеніші випадки вироблення тих самих документів. А найпоширенішим документом робочого в Італії є «пермессо» - інакше кажучи, дозвіл на роботу.

Власне, на нього можна податися й самому, однак «санаторія» (де наголос падає на передостанній склад) як мінімум на Соррентійський півострів приїздить раз у рік-два. Це якраз і є той орган, який уповноважений видавати дозволи на роботу в Італії. Ну а як не хочеш чекати санаторію - роби статус біженця.

На жаль, або ж на щастя, це ще один доволі простий спосіб для початку обжитися в Італії. І з цим статусом, хоч і обережно, але можуть взяти на роботу. Власне, це кращий варіант, аніж душевний статус «біженця від долі», який був у наших мам та бабусь, коли вони починали своє життя за кордоном...

Коли «Пекельна кухня» відпочиває...

Власне, у туристичному місті Сорренто особисто у автора без знання місцевої мови було не так багато варіантів для початку своєї зарубіжної «кар'єри». Там, де кількість готелів та ресторанів набагато перевищує кількість житлових будинків, доля робить вибір сама собою.

І от після щоденних «обходів» можливих місць для роботи до мене зателефонували з одного ресторану майже у центрі Сорренто. Почалося усе дуже навіть позитивно - у тому плані, що у закладі уже працювало двоє українців. Один із них - Володимир - якраз на кухні зі мною, інший - Ігор - офіціантом.

Власне, вони мені й розповіли приблизно, що чекає на мене попереду. І про людей, які витримували на кухні не більше години, і про тих, які виходили на перекур та зникали у невідомому напрямку. Але я був готовий до роботи... І там я вперше відчув себе у тій самій «кротячій норі».

Робочий день починався о пів на десяту ранку, і до четвертої дня з невеличким «антрактом» на ланч ми бачили лише тарілки, пательні та інший посуд, який треба було вимивати із швидкістю світла. Проблема була ще й у тому, що окрім посуду треба було завжди переключатися на інші заняття: так як навчився чистити кальмари, порозрізав пальці, обробляючи мушлі, нарізати дрібненькі салати зі швидкістю Усейна Болта та оформляти заготовки під страви.

Про якісь перекури чи паузи в роботі не могло бути й мови - на це власники, які самі куховарили поряд, звертали особливу увагу. Обідня перерва з четвертої до шостої години була такою собі можливістю перевести подих. Особисто у мене вона складалася із двох маршрутів додому і назад «вартістю» у годину з гаком.

А далі була найпекельніша пора доби - вечір. Ось тоді й доводилося подумки відраховувати хвилини до моменту, коли на столиках ресторану стане порожньо. І навіть тоді робочий день, по суті, завершувався лише для офіціантів.

А нам з Володею потрібно було займатися найнеприємнішим – «драяти» кухню до блиску після того, як там закінчилася чергова війна паст, соусів, овочів, пателень та тарілок. У підсумку, додому щодня доводилося приходити десь о другій годині ночі...


Ресторанна доля: чи є можливість для прогресу?

Як можна було зрозуміти, після чотирьох пекельних діб автору все-таки довелося скласти зброю. Такий розклад став зрозумілим після слів «у перші тижні вихідний можеш не просити».

Звичайно ж, зрозуміло, що у ситуації з жорсткою економією коштів, власники змушені трохи зменшувати ротацію кадрів. Однак присвячувати по 16 годин на добу з одним вихідним на тиждень (це якщо пощастить) - це було занадто навіть для мене.

Єдиний фактор, який ще трохи стримував від такого кроку - бажання допомогти Володимиру, який відверто зізнався, що готовий пройти ті самі декілька «кіл пекла» заради документів. Як і велика кількість інших українців, які працюють якраз у ресторанах та готелях Сорренто та Сант-Аньєлло.

У будь-якому випадку, добряче гарувати треба всюди, і не лише українцям, росіянам, румунам чи індусам - так само гарують на тих роботах і місцеві. Щоправда, дуже рідко для наших випадає можливість різко піднятися по кар'єрній драбині вгору - дехто й протягом шести-семи років миє посуд, уже навіть досконало знаючи тутешні правила життя та італійську мову...

«Головне - не відчувати себе рабом, адже гроші не вирішують усіх проблем», - це вже цитата Михайла, уродженця Закарпаття, який удень часто з'являвся на місцевому пляжі, а потім до ночі працював у ресторані. Утім, якраз для нього ця робота - лише тимчасова, адже він робить документи перед черговим контрактом з круїзною компанією.

Якраз цей вид занять особливо розхвалювали усі тутешні знайомі. За їх словами, це розкішна можливість не лише побачити світ та безліч нових людей, а й відкласти грошей, адже під час круїзу житло, їжа та навіть розваги для персоналу доступні для робочих за рахунок компанії. Чим не можливість для того, хто завжди хотів на тому самому круїзі відпочити?

Майже сізіфова праця

А взагалі, протягом двох місяців довелося добряче попрацювати фізично, хоча кликали лише раз-другий на тиждень. Це уже був мій хороший знайомий із Хмельниччини - Анатолій. Чоловік, про якого із впевненістю можна казати, що у нього «золоті руки».

Анатолій у господарських справах, будівництві та ремонтах знає усе - недарма йому протягом 11 років тепер уже немає проблем із зайнятістю. Хоча при цьому він і сам собі рідко дозволяє відпочити - розповів, що на морі востаннє був ще торік...


Не дозволяв собі відпочинку й автор цих рядків під час роботи з Анатолієм. І тут довелося спробувати усе - від екстремального фарбування дахів до цілого дня роботи з купою... скажімо так, добрива. А одного разу поїхали навіть на роботу в гори. «Цей день ти запам'ятаєш надовго», - сказав тоді Анатолій. «Запам'ятаю назавжди», - відповів я після його завершення.

Виносити дрова на плечах уверх на гору з кілька десятків разів - добряча фізкультура, скажу я вам! Як і те, що тієї ночі спав, як немовля... Анатолію ж так працювати уже звично. Він - ще один із тих, хто осів на Соррентійському півострові, разом з жінкою-українкою, яка також працює тут, та сином уже шкільного віку.

У своїх розповідях він часто згадує Батьківщину. Каже - хоче бути фермером у себе на Хмельниччині. Утім, реальність простому нашому хлопцеві з села, мабуть, підказує, що ця його мрія збудеться не так швидко.

А повертатися - немає куди

Шість років. Дев'ять років. Одинадцять. Тринадцять. Сімнадцять. Двадцять. Люди, які їдуть до Італії нормалізувати якийсь свій матеріальний стан, допомогти родині, у підсумку залишаються тут на дуже довгий час...

У автора ситуація була схожою - разом із потребою морального відпочинку та своєрідної творчої відпустки йому також хотілося чогось більшого. За чотири дні у ресторані з боями вдалося «вициганити» зароблені 120 євро, за фізичну працю - від 30 до 50 євро на день (зважаючи на те, що усюди я був більше помічником, аніж окремим працівником).


На жаль, в Україні про такі гроші, незважаючи на весь наш розум, красу і «мольтобравість» (нехай це буде нашим іменником італійського походження) можна лише мріяти. А фірмові кросівки, побутова техніка чи меблі зараз коштують ті самі гроші - як в Італії, так і у нас.

Так, з упевненістю можна сказати, що тут можна працювати і жити, а не лише виживати. Навіть попри дуже дороге житло (500-1000 євро у Сорренто та Сант-Аньєлло), ті ж самі сигарети та продукти (які, при цьому, тут дійсно натуральні).

Утім, не у кожного виходить так пожертвувати собою і при цьому ще й вчитися. А це дуже важливо - тепер для дозволу на роботу треба здавати екзамени з італійської! А багато людей вчили мову усним чином, при цьому не поглиблюючись у граматику...

Нещодавно моя мама, до якої я сюди приїхав, ходила на похорони нашої української жіночки. «Я тут 17 років, і вона завжди була тут. Тут і померла», - не стримуючи сліз розповідала мама. На прощання з жіночкою не приїхав навіть її єдиний син, для якого вона у житті зробила усе - зібралися лише найближчі наші українці, які завжди одне одного підтримують та допомагають у чужій країні.

А чи повернуться до України інші чоловіки та жінки, які уже давно перебувають та працюють тут, не покладаючи рук? Відповідь - навряд чи. У мене було достатньо часу в Італії, аби зрозуміти, що всі ці люди кинули виклик нашій системі іншим шляхом. Шляхом повної самопожертви та «мандрівки» у ту саму кротячу нору.

Щодня як годинник вони з тягарем відповідальності за своїх рідних та близьких усе більше заглиблюються у робочий ґрунт, лиш раз на тиждень чи навіть на місцях дозволяючи собі виглянути на сонечко. Утім, навіть воно вже не дозволяє їм побачити, який прекрасний цей світ - адже у голові уже давно заведений механізм...

І зрозуміло, що усім цим людям хочеться повернутися до рідної домівки. Але вони собі цього не дозволяють. Не дозволяють знову осісти там, де нас годують обіцянками про те, як воно буде, дурнувато пояснюючи саме цим «буде» те, що зараз у нас є (точніше, чого у нас немає).

Доки у нас вірять в ілюзії покращень, наші кроти уже роблять свою справу, риючись у підґрунті італійського раю та забезпечуючи його існування. А ми можемо «прокинутися» лише тоді, коли усі перспективні кадри поїдуть геть - тільки уже для власного розвитку, а не від безвиході.

Чи не настав час «будильника» перспективи нашого покоління?

Журналіст Дмитро КУЗНЕЦОВ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу lutsk.rayon@gmail.com

17 січня
Сьогодні
Вчора
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин