Караїмські звичаї старого Луцька

Сергій Рудковський – представник міжвоєнної інтелігенції Луцька з середовища караїмської громади. Письменник і видавець, громадський діяч. Заснував луцький караїмський часопис «Сабах» («Ранок»), написав кілька десятків творів, учасник руху за відродження караїмської мови. У 1922-1925 роках був головою Луцької віросповідної караїмської громади.

У 1935-1936 році в луцькому караїмському часописі «Karaj Awazy» він помістив кілька текстів з описом життя караїмської громади, – пишуть «Хроніки Любарта».

Один із них – «Звичаї старого Луцька». Подаємо її у перекладі дослідника волинських караїмів Володимира Шабаровського.

***

Луцький караїм був веселою людиною, ніс у нього не висів донизу, як у завжди чимось засмученого індика. Не був він схожим і на особу, що проковтнула палицю; тим-то збиралися караїми на веселі частування, де траплялися різні історії і де давали волю гулянкам!.. Спитаєте як?  Боюся відповідати на це правдивими словами, які хотілося б зовсім викинути з пісні. Скажу, що пили горілку, як спраглий віл хлебче воду; не були штундистами чи сповідниками ісламу, щоб цього не робити. Так, як і всі народи із сарматів, з якими караїми були в тісній дружбі. Так само було і в нас.

Із цього зрозуміло, що тоді виходили непогані бійки, але треба наголосити, що тут була більша вина випитої горілки, ніж караїма. Не було таких поминок, заручин, весілля, обрізання, іменин, базарного зібрання, які не закінчувалися б доброю бійкою. Хочеш-не-хочеш, але потовчені боки і спини мали бути. Чубилися всі: і вчені, і прості, багаті й бідні, верхи, низи − всі та й годі!..

Час, коли це відбувалося, ставав кінцем їхніх дивовижних можливостей, які виривалися зсередини назовні. Чоловік Старого Луцька був велетенської постави, як дуб, широкоплечий, із залізними руками і гарячою кров’ю, але душу мав м’яку, наче з воску, так, як швидко починав сварки і бійки, так само швидко і заспокоювався після всього, і це примирення сторони відзначали… горілкою! Справді, з чого почали, тим і скінчімо!

Наші предки були дуже веселими людьми, як і належить кожній повнокровній людині, тому вихватки і жарти витали в повітрі… Я любив, бувши малою дитиною, слухати розповіді батьків про витівки караїмів, і мій покійний батько мало що не кожного дня у вільний час, ввечері, розповідав нам, дітям, про Старий Луцьк… Ось одному караїмові топлять воза у воді. Осі дерев’яні, тому спритна рука поприбивала кожне колесо довгими залізними цвяхами.

Знайшовши воза, хазяїн запрягав коні, щоб витягти його з води на сушу, але куди там − віз не їхав! Юрба земляків, що зібралася навколо, сипала жартами, їм було весело! І що ж робив бідолашний хазяїн затопленого воза? Не знаєте? Він сміявся, як міг, разом з усіма!.. Ось, власне, де сходила наверх, як сметана, ніжна і добра душа караїма.

Щоб не залишатися в боргу, десь-інде власник затопленого воза розв’язував нижнє місце з’єднання воза, що належав іншому караїмові (наука не йде до лісу!), – око за око і… віз за воза! Той, на кому спинилася витівка, сідав на гарячого коня і поганяв його вперед… За мить віз роз’єднувався надвоє, і хазяїн, як мішок, гепав на землю!.. Усі душилися від сміху… І що лишалося робити цьому власникові «розірваного воза»? Відповідь: сміявся разом з усіма та виношував добрячий замисел, як то мерщій повернути собі борг разом із відсотками.

У Старому Луцьку так само непорушно передавався у спадок звичай їздити навзаводи (кінські перегони). Кожен караїм, як кажуть, упадав всією душею за конем і тримав його завжди − що багатий, що бідний. Перебуваючи в дорозі (і коли тільки караїми не були в дорозі!), постійно гналися навзаводи між собою, як шалені. Багато хто через це ламав кості, але звичаю не порушували, бо й справді: вовка боятися – в ліс не ходити! У небезпеці була власна особлива краса, що підтримувала саму людину, якщо вона не мала шерсті хижака.

Коли хтось із цього сміятиметься і скаже, що цей звичай був «кабалою», то моя відповідь така: не було тут ніякої кабали, а тільки страх не відчувати небезпеки, яка робить людину сильнішою. Такий був час і така була гонитва, яку ми тепер називаємо спортом… У Старому Луцьку вміли ламати кості під час молодецьких забав, але й так само вміли блиснути своїм чарівним світлом. Наші хафізи, носії світла, щоб ви знали, робили те саме: пили горілку, брали участь у молодецьких забавах і витівках, тому що жили поміж людей і не були зарозумілими чи гордовитими, дихали тим самим повітрям, що і всі.

І чим, скажіть, теперішній бокс кращий за молодецькі ігрища Старого Луцька? Чи мало від цього боксу вилітає з рота зубів і ламається кісток?.. Ми бачимо, що він процвітає, немов щось добре і корисне для людини. То чого ж нам соромитися своїх звичаїв?