Геній сарказму та філософської глибини: у Луцьку згадали Миколу Кумановського

У день народження митця Миколи Кумановського родичі, друзі та шанувальники його таланту зібралися на вечір пам’яті у галереї сучасного мистецтво «Арт-кафедра».

Відразу безмовно домовилися залишити сльози, смуток, і як люди свідомі й сильні, яким був і він, не просто згадати цю цікаву й багатогранну особистість, а й поговорити про митця у суспільстві загалом.

Згадували не просто про батька Луки та Іванки, про дідуся Данила, про друга і товариша, про чоловіка та вчителя, а передусім – про митця.

Для того, щоб якось контактувати з Миколою, гості мали змогу переглянути про нього фільм двадцятилітньої давнини, а «Таблоїд Волині» пропонує вам імпровізований діалог завжди живого у своїх картинах митця та шанувальників його таланту.

Зоя Навроцька: «Коли в останню з наших зустрічей Микола переглядав підготовлені фотографії його робіт для каталогу, він гортав сторінку за сторінкою і дивувався, що встиг стільки всього зробити. Потім подумав і сказав, що краще замість всього цього він жив би. Тобто ці твори – це його життя».

Леся Корсак: «На відміну від інших, я не так багато часу була знайома з цією великою людиною, але можу казати про те, що саме він привів мене, лікаря за фахом, у світ високого мистецтва. Моєму чоловікові на ювілей батьки замовили картину Кумановського «Явління», де зображені три янголи, і вона оселилася в робочому кабінеті Віктора, бо вдома цьому витвору було мало місця. Згодом ми познайомилися з автором, і зачудувалися тим, наскільки він поєднує у собі реальне і нереальне. Наш товариш із Москви, що чудово розуміється у мистецтві, настільки вподобав собі стиль Кумановського, що попросив купити якусь картину для нього. Ми довго вибирали, і вийшло так, що купили відразу 27 полотен, не маючи жодного бажання дарувати комусь хоч одне з них. Згодом придбали ще більше його картин, і з’явилася ідея створити галерею, аби всі охочі могли долучитися до цього справедливого сарказму генія та філософської глибини його робіт. Власне, поштовхом для створення «Арт-кафедри» став Микола Кумановський.

Микола Кумановський: «Колись у племен був такий звичай: всі сідали в коло і слухали одне одного, хто говорив найбільш переконливо і влучно, на того накидалися і розривали. А через кілька днів після того згадували його і хвалили за його гострий розум і невимовний талант. Тобто, вони вбивали людину, щоб отримати змогу захоплюватися нею. У нас зараз відбувається щось схоже…»
 
Іван Корсак: «На таких вечорах прийнято говорити лише прекрасні слова, то закономірно. Разом з тим, це спрощує людину, робить образ пласким, а не об’ємним. Микола Кумановський не ангел ні у житті, ні у творчості, але у Всевишнього є точна електронна вага, в якій на одну шальку кладуть прогріхи людини, а на іншу – всі її добрі діла. Говорячи про Миколу, ці шальки навіть вагатися не будуть, бо його величезна подвижницька творча робота залишиться назавжди і буде гідно оцінена. Якщо в літературі є «магічний реалізм», то картини Кумановського – це такий собі «магічний символізм». У Миколи є картина «Сон», де зображена людина у стані сну, в неї з вуха росте дерево, а на ньому – птаха, що дзвонить у дзвін. Це полотно повинно будити людей і нагадувати нам про достойність нашого ймення».

Микола Кумановський: «Я не той художник, що повчає, що наставляє на якийсь шлях. Просто ми всі – трагічні особистості, але стараємося не говорити про це, не помічати цього, але насправді ми всі перебуваємо у великій пастці. Пам’ятаю стан, в якому створювалися картини – це такий собі страшенний і шалений абсурд, що якби мені поламали пальці, я б того тоді не відчув. Малював марш самоспалення, в якому беззахисні жінки палять себе самі, бо хотів у такий спосіб реалізувати свій біль, а іншого способу це зробити не було».

Кость Борисюк: «Митець – це вільна людина, яка не може жити навіть у золотій клітці. Пам’ятаю Миколу ще зі студентських років, бо вже тоді він яскраво виділявся. Було важко творити у державі, вживатися у дух провінції, жити і вільно творити у тій дійсності могли тільки генії. Він був таким».

Наталка Кумановська: «Його мати розповідала, що ще п’ятирічним хлопчиком він взяв скарбничку з грошима і пішов до сільпо, щоб купити фарби, олівці та альбом. Він жив у селянській родині, яка не могла зрозуміти цих творчих поривів, тому Микола малював десь за сараєм, ховаючи свої роботи між корінням дерева».

Микола Кумановський: «Всі ці комуністичні структури суспільного буття, спілки письменників, художників, оці общинні та родові клани, все це не для мене. Я так собі думаю, що орел літає один, а горобці – зграями».

Наталка Кумановська: «Він був несамовитою артистичною натурою.  Коли ми познайомилися, Микола не дуже вирізнялася на фоні інших хлопців, але спілкуватися з ним – це було щось неймовірне. Якось у львівській кав’ярні розлилася кава на стіл, біля нас з ганчіркою стоїть офіціантка, а Микола бере ложечку, домальовує плямці ніжки, хвостик, голову, гривку і сліди – і коник біжить. Потім бере коника, рукою згрібає і обережно кидає коника мені в долоню. Офіціантка мала змогу переглянути справжнє кіно.

Ірина Артушевська: «Ми жили у радянському суспільстві, але кожен з нас намагався піднести духовно і культурно того, хто був поряд. Дивлюся на образи Миколи Івановича і вони не викликають відрази, і мені здається, що йому жаль своїх героїв, і з тим жалем він пішов. А мені жаль, що фільмові цьому двадцять років, і нічого докорінно не змінилося».

Віра Кумановська: «Це була чудова людина, у нього – прекрасні діти, йому пощастило з дружинами, чого там гріха таїти. Все у нього було класно, а що з ним робилося я не можу пояснити. Це була якась включена програма самознищення, суть якої я не розумію досі. З ним було важко, а без нього ще важче».

Микола Кумановський: «Я переглядав журнали з малярства , але не знаходив там чогось такого, що імпонувало б мені повністю, аж доки не відкрив для себе символічні ряди і дійшов до чорного гумору. Я в певній мірі є дитям чорного бачення світу, але не такого, що веде в нікуди, а такого, що виводить з пітьми, через смерть  у нове життя».

Віктор Вербич:

Не судім Художника, братове,
Мірками не міряймо земними.
В кожнім слові він живе любов‘ю,
Чує душу променя й травини.
Не картаймо за його злиденність,
І незрозумілість, і дивацтва,
За відсутність в суєті щоденній,
За нерозбазарене багатство.
Не втискаймо у прокруста ложе.
Не нав‘язуймо сумнівних істин.
Не судім за те, що він не може
Посередністю, як ми, прожити.
Знищує художника не горе.
А солодко-праведна облуда.
Порадіймо, доки він ще поряд.
Не вбиваймо, як уже не буде.

Віктор Наумчик: «Невідомо, чи взагалі він хотів би сьогодні чути щось про себе. Микола дорожив справжньою дружбою, вважав розмови з друзями сповіддю, і казав, що не варто сповідатися людині, яка не знає, що в тобі росте. Він все життя шукав товариша сильнішого за себе. І мені здається, таки не знайшов».

Віктор Федосюк: «Образ Микола поки складається із окремих моментів, окремих спогадів, а хочеться, щоб він став об’ємним. Саме через це треба збирати ці пазли і творити образ справжнього генія, який буде змога осмислювати і переосмислювати».

Віктор Корсак: «У кожної людини є дана Богом місія. Микола Кумановський мав місію оці трансцендентні істини Бога втілювати на своїх полотнах. Суспільство потребує таких солдатів, які допоможуть нам вистояти, бо цей митець насправді загинув у боротьбі з дисонансом, що розривав його зсередини. А у нас усіх є місія зробити так, аби смерть генія не була марною, говорити про ці важливі речі та залишити цю мудрість надовго».

Микола Кумановський: «Мистецтво насправді не є потрібне народу, бо потрібне воно лише тим хворим людям, що його творять, отим хворим душам, що можуть плакати від того, як гарно вранці щебече соловейко».